Читати книгу - "Салимове Лігво"

Раптом вона згадала той день, двадцять років тому, коли вона повернулася зі шпиталю, де її мати щойно померла від раптового інсульту — того, що старше покоління називало тоді ударом. Коли вона сказала про це своєму брату, у нього був такий вигляд, як оце зараз в отця Каллагена. Обличчя змарніле, приречене, а в очах безнадія і спантеличення. У них був якийсь випалений вираз, від чого їй стало незатишно. І шкіра довкола його губ була почервонілою, подразненою, ніби він занадто завзято голився або довго тер там мачулкою, намагаючись позбавитися якоїсь гидкої плями.

— Я хочу придбати квиток на автобус,— сказав він.

«Ось воно що, — подумала вона. — Бідний чоловік, просто хтось помер і йому щойно подзвонили в директорію, чи як там воно в них називається».

— Звичайно, — сказала вона. — Куди…

— Який перший автобус?

— Куди?

— Будь-куди, — сказав він, розбиваючи на друзки її теорію.

— Ну… я не знаю… дайте-но я подивлюся.

Вона нашукала розклад і вивчала його, збентежена.

— Є автобус об одинадцятій десять, який їде в Портленд, потім у Бостон, Гартфорд і Нью…

— Цей, — сказав він. — Скільки?

— Подоки… тобто, докуди?

Вона була вже в повному замішанні.

— До кінця, — сказав він відчужено й усміхнувся.

Вона ніколи не бачила такої жахливої усмішки на людському обличчі і відсахнулась.

«Якщо він мене торкнеться, — подумала вона, — я закричу. Як різана закричу».

— Ц-ц-це б-буде Нью-Йорк, — промовила вона. — Два­дцять дев’ять доларів, сімдесят п’ять центів.

Він дещо незграбно дістав у себе з задньої кишені гаманець, і вона помітила, що права рука в нього забинтована. Він поклав перед нею двадцятку і дві доларових банкноти, і вона, беручи зі стосу квитків верхній бланк, збила на підлогу всю паку. Коли вона закінчила їх збирати, він уже додав п’ять однодоларових папірців і купку монет.

Вона виписувала квиток якомога швидше, але нічого не мог­ло бути достатньо швидким. Вона відчувала на собі його мертвенний погляд. Вона проштампувала квиток і посунула його по стійці так, щоб їй не довелося торкнутися його руки.

— В-в-вам треба почекати надворі, отче К-К-Каллагене. Я мушу зачинятися хвилин за п’ять.

Вона сліпо згребла банкноти і монети до шухляди каси, не намагаючись їх порахувати.

— То й гаразд, — відповів він. І засунув квиток до нагрудної кишені. А потім, не дивлячись на неї, промовив:

— І поклав Господь знак на Каїні, щоб ніхто, хто знайде його, не вбивав його. І відійшов Каїн з-перед лиця Господа і жив вигнанцем на землі по східний бік Едему. Це Святе Письмо, міс Куґан. Це найважче місце в Біблії.

— Справді? — відгукнулась вона. — Боюся, ви мусите вийти надвір, отче Каллагене. Я… містер Лебрі от-от повернеться, а він не любить, коли я… я…

— Звичайно, — сказав він і розвернувся, щоби піти. Та потім зупинився й оглянувся на неї. Вона зіщулилася перед цими дерев’яними очима.

— Ви живете у Фелматі, міс Куґан, чи не так?

— Так…

— Маєте власну машину?

— Так, звичайно. Я справді мушу вас попрохати почекати на автобус надворі…

— Їдьте швидко додому, міс Куґан. Замкніть усі двері в своїй машині і ні для кого не зупиняйтесь. Ні для кого. Не зупиняйтеся навіть, якщо там буде хтось, кого ви знаєте.

— Я ніколи нікого не підбираю на дорозі, — чеснотливо сказала вона.

— А коли ви дістанетеся додому, тримайтесь подалі від Єрусалимового Лігва, — продовжив Каллаген. Він пильно вдивлявся в неї. — Справи в Лігві пішли на зле тепер.

Вона відповіла слабенько:

— Я не знаю, про що ви говорите, але ви мусите почекати свій автобус надворі.

— Так. Гаразд.

Він вийшов.

Раптом вона усвідомила, як тихо в аптеці, як цілковито тихо. Як таке могло бути, що ніхто — ніхто — відтоді як стемніло, сюди не зайшов, окрім отця Каллагена? Але ж так. Зовсім ніхто.

Справи в Лігві пішли на зле тепер.

Вона почала обходити приміщення і вимикати світло.

  27

Темрява у Лігві трималася чіпко.

За десять хвилин до півночі Чарлі Родса розбудив довгий, настирливий гудок. Він прокинувся в своєму ліжку і сів, як кіл.

Мій автобус.

І за цим по п’ятах:

Сучі виплодки!

Діти й раніше вже робили такі речі. Він знав, це вони, ті нікчемні малі ледаща. Одного разу вони сірниками спустили йому шини. Він не бачив, хто саме це зробив, але мав збіса добрий здогад. Він пішов до того клятого мокросракого директора і заявив на Майка Філбрука й Оді Джеймса. Він знав, що це вони — що там іще бачити.

— Ви впевнені, що це були вони, Родсе?

— Я ж вам сказав, хіба ні?

І тут уже той йобаний слинько нічого не міг удіяти, він був змушений відсторонити їх від уроків. Потім, десь за тиждень, цей чмир викликав його в кабінет:

— Родсе, ми сьогодні відсторонили Енді Ґарві.

— Йо. Не здивований. І що він учудив?

— Боб Томас упіймав його, коли він спускав шини на його автобусі.

І він подарував Родсу довгий, холодний оцінювальний погляд.

Ну, то й що, якщо тоді був Ґарві, а не Філбрук із Джеймсом? Усі вони вештаються разом, усі вони гадюченята, усі вони заслуговують на те, щоб засунути їхні койла у дробарку.

А зараз, знадвору, цей роздери-душу звук його клаксона саджає акумулятор, це вже реально за край:

ВУАНГ, ВУАННГ, ВУУААААААНННГ…

— Ах ви сучі виплодки, — прошепотів він і зіслизнув з ліжка. Він натягнув штани, не вмикаючи світла. Світло могло відлякати малих гівнюків, а йому цього не хотілося.

Іншого разу хтось був поклав йому на водійське сидіння коров’ячого коржа і він також мав доволі добрий здогад, хто це зробив. Це можна прочитати по їхніх очах. Він навчився цього під час війни, коли стояв на варті у таборі для новобранців. Справу з коров’ячим коржем він рішив по-своєму. Три дні поспіль виганяв під сраку з автобуса того малого сучого сина за чотири милі від дому. Зрештою той малий підійшов до нього в сльозах:

— Я нічого такого не робив, містере Родсе. Чому ви мене весь час виганяєте?

— Ти кажеш, що підкласти мені коров’ячого коржа — це нічого?

— Ні, то був не я. Їй-Богу, чесно, не я.

Ну, мусиш віддати їм належне. Вони могли би з усміхненим і ясним обличчям брехати рідній матері та, мабуть, так і роблять. Він виганяв того малого ще два вечора, а потім той милістю Ісуса зізнався. Чарлі вигнав його ще разок — на додачу, так би мовити — а потім Дейв Фелсен в автопарку сказав, що краще б йому охолонути на деякий час.

ВУААААААААНННННННННГ…

Він підхопив свою сорочку, а потім стару тенісну ракетку, яка стояла в кутку. На Бога, цієї ночі він таки налупцює комусь сраку! Він вийшов крізь задні двері й пішов круг будинку туди, де ставив свій великий жовтий автобус. Він почувався рішучим і холодно впевненим у своєму праві. Це було проникнення на його територію, точно як в армії.

Він затримався за кущем олеандра і подивися на автобус. Так, він їх побачив, цілу