Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
[Тиша.]
— Містере Вінсенте, я була дуже відверта з вами. Наприклад, цей випадок із Шубертом: до вас я нікому не розповідала про нього. Чому? Бо думала, що це виставить Джона на посміховисько. Адже хто, крім цілковитого дурня, запропонує жінці, яку він начебто кохає, брати уроки кохання від мертвого композитора, якогось віденського Bagatellenmeister, майстра дрібничок? Коли чоловік і жінка кохають одне одного, вони створюють власну музику, вона з’являється інстинктивно, їм не треба уроків. А що робить наш приятель Джон? Притягує в спальню третю особу. Франц Шуберт стає першим номером, майстром кохання; Джон стає другим номером, учнем майстра і виконавцем, а я стаю третім номером, інструментом, на якому гратимуть сексуальну музику. Саме це, як на мене, сповіщає все, що вам треба знати про Джона Кутзее. Чоловіка, що плутає свою коханку зі скрипкою. Що, напевне, робив те саме з кожною іншою жінкою в своєму житті: плутав її з тим або тим інструментом: скрипкою, фаготом, литаврами. Що був таким тупим і відірваним від реальності, що не міг розрізнити гру на жінці і кохання до жінки? Чоловік, що кохається в такт! Тут навіть не знаєш, сміятися чи плакати!
Ось чому він ніколи не був моїм чарівним принцом. Ось чому я ніколи не дозволила йому посадити себе на свого білого румака. Бо він був не принцом, а жабою. Бо він не був людиною, не був людиною в найповнішому розумінні цього слова.
Я казала, що буду щира з вами, і дотримала своєї обіцянки. Я скажу вам ще одну щиру річ, лише одну, а потім замовкну, тоді вже буде кінець. Ідеться про ніч, яку я намагалася зобразити вам, про ніч у готелі «Canterbury», коли після всіх наших інструментів ми обоє нарешті натрапили на правильну хімію, на правильну комбінацію. Ви можете запитати, і я теж запитую: як ми спромоглися досягти цього, якщо Джон був жабою, а не принцом?
Дозвольте мені розповісти, як я тепер бачу ту визначальну ніч. Як я вже казала, я була ображена, спантеличена і сама не своя від переживань. Джон бачив або припускав, що діється в мені, й того разу розкрив своє серце, серце, яке звичайно ховав у панцері. З відкритими серцями, його і моїм, ми зійшлися. Мить, коли вперше розкрилося його серце, мала й повинна була стати для нього радикальним перетворенням, початком нового спільного життя для нас обох. І що сталося? Посеред ночі Джон прокинувся й побачив, як я сплю поряд із ним, безперечно, з умиротворенням на обличчі, ба навіть із блаженством, блаженством, недосяжним у цьому світі. Він побачив мене, — побачив, якою я була тієї миті, — злякався, похапцем знову заховав серце в панцер, обкрутив ланцюгами, повісив замки і втік у пітьму.
Як, по вашому, мені легко було простити йому це? Ну?
— Ви трохи суворі до нього, якщо мені можна висловитись так.
— Ні, я не сувора. Я просто кажу правду. Без правди, хоч якої тяжкої, не може бути зцілення. Оце й усе. Це кінець мого внеску до вашої книжки. Слухайте, вже майже восьма година. Вам пора йти. Вам уранці треба сісти на літак.
— Лише ще одне запитання, одне коротеньке запитання.
— Ні, абсолютно ні, більше ніяких запитань. Ви мали досить часу. Кінець. Fin. Ідіть.
Інтерв’ю проведене в Кінгстоні, провінція Онтаріо, в травні 2008 р.
Марго
Дозвольте мені розповісти вам, місіс Джонкер, що я робив, відколи ми зустрічалися з вами торік у грудні. Повернувшись до Англії, я переніс на папір магнітофонні записи наших розмов. Я попросив одного колегу, що родом із Південної Африки, перевірити, чи правильно я записав усі слова мовою африкаанс. Потім я зробив щось справді радикальне і, сподіваюся, ви схвалите цей захід. Я вирізав свої вигуки, підказки та запитання й підправив прозу так, щоб її можна було читати, немов це неперервна розповідь, виголошена вашими вустами.
Я б хотів тепер тільки перечитати разом із вами новий текст і дати вам змогу прокоментувати. Що ви на це скажете?
— Гаразд.
— Ще одне. Оскільки ваша розповідь була дуже довга, довша, ніж я сподівався, я вирішив подекуди задля розмаїття драматизувати її, зробивши так, щоб різні люди говорили своїми голосами. Ви побачите, що я маю на увазі, тільки-но я почну читати.
— Гаразд.
— Тоді починаймо.
«За давніх днів десь напередодні Різдва на родинній фермі завжди збиралася купа родичів. Сини і доньки Ґерріта й Лені Кутзее приїздили з усіх усюд до Воельфонтейна, привозячи з собою своїх дружин і нащадків, щороку дедалі більше нащадків, на цілий тиждень сміху, жартів, спогадів, а передусім їжі. Для чоловіків то була ще й пора полювання: дикого птаства, антилоп.
Але тепер, у 1970-х роках, ті родинні збори вже не такі велелюдні. Ґерріт Кутзее давно в могилі, Лені ще човгає в притулку в Стренді. З їхніх дванадцяти синів і доньок первонароджений давно вже приєднався до численних тіней; у миті родинних зустрічей…»
— «Численних тіней»?
— Що, надто пишні слова? Я зміню їх. «Первонароджений уже пішов із цього життя. В миті родинних зустрічей ті, хто ще живий, передчувають і свою смерть, і здригаються».
— Ні, мені це не подобається.
— Ви маєте на увазі здригання? Нема проблеми. Я виріжу це. «Вже пішов із цього життя. А серед тих, хто ще живий, жарти стали глухіші, спогади сумніші, а їдять вони поміркованіше. Ну, а на полювання вже ніхто не ходить, старі кістки втомлені, і, хай там як, після посухи рік у рік у велді не лишилося нічого, на що не шкода було б пострілу.
А в третьому поколінні, себто серед дітей синів і доньок, більшість тепер надто заклопотані своїми справами, щоб приїздити, або надто байдужі до своєї великої родини. Цього року присутні лише четверо представників цього покоління: її кузен Майкл, що успадкував ферму, кузен Джон із Кейптауна, її рідна сестра Керол і вона сама, Марго. З них чотирьох тільки вона, здається їй, озирається на давні дні з чимсь близьким до ностальгії».
— Я не розумію. Чому ви називаєте мене вона?
— «З них чотирьох тільки сама Марго, як їй, тобто Марго, здається, озирається назад із чимсь близьким до ностальгії…» Ви ж чуєте, як незграбно звучить. Оце слово «вона», яке я поставив, подібне до «я», але не є «я». Невже воно справді так вам не подобається?
— Як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.
