Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Ніхто з трьох братів не курив і не зловживав спиртними напоями, але той рівень здоров’я, яке природа заклала в чоловіка при народженні, вичерпався і навесні Анатолій почав почувати себе все гірше і гірше. Його поклали до терапевтичного відділення Миргородської центральної районної лікарні. На цю звістку Саша тоді сказав матері:

– Десь наприкінці квітня маю повернутися до містечка. Грошей заробив достатньо, щоб пролікувати Толіка за кордоном. Нехай зубами тримається за життя і будь що дочекається мене. 

Перебіг хвороби ускладнювався і хворого довелося перевести до реанімаційного відділення – останній бастіон боротьби за життя чоловіка. Через місяць Анатолій Авраменко помер. Лікар простими та доступними словами сказав рідним: «від хвороби згорів мозок».

3 травня, в день поховання, коли труну з Анатолієм мали виносити з хати, зателефонував Олександр. Слухавку, як зазвичай, підняла мати і на питання: «Як там Толя?», схлипуючи відповіла: «Помер наш Толя». На тому кінці зв’язку дорослий чоловік заплакав, як дитина безвихідно, з надривом і образою на весь світ. Надія Сергіївна похитнулася і приклала руку до серця, в якому щось закололо. Настоятель місцевого храму, що якраз стояв поряд, взяв у Надії Сергіївни слухавку і розпочав з Олександром довгу розмову. По закінченню спілкування повідомив матері, що з Олександром все добре, він заспокоївся і невдовзі повернеться до України. 

Дійсно Олександр повернувся із заробіток в останню декаду травня і відразу попросив показати могилу Анатолія. Вклонився доземно і заплакав, туга за братом оселилася в його серці навічно.

– Поспішили з пам’ятником, я б кращий поставив, – сказав, торкаючись холодного граніту, на якому було вигравірувано портрет молодшого з Авраменків.

– Чого вже там, що зроблено, то вже зроблено, – тільки і сказав Іван Іванович.

Любов до брата перейшла на його дітей Артема та Каріну. Олександр і раніше балував племінників подарунками, а того літа Артему повністю придбав все необхідне до нового навчального року: від олівців, до зимового одягу. Каріні ж накупив іграшок та порадував обновками.

Для себе визначив:
– Мені немає чого більше робити в Росії. – І влаштувався на роботу в селі, в якому народився – в Матяшівці. 

24 квітня 2015 року, як доброволець був мобілізований Лубенсько-Оржицьким військкоматом та направлений на перепідготовку до військової частини в Полтаву, після якої поповнив лави 14 батальйону територіальної оборони «Черкаси».

Перебуваючи в зоні проведення антитерористичної операції, тримав постійний зв’язок з мамою – в залежності від обставин дзвонив або ввечері, або вранці. Виявилося, що в Слов’янську проживає двоюрідна сестра матері Галина, яка свого часу після закінчення фінансового технікуму за розподілом поїхала працювати на шахту економістом та й оселилася у Донецькій області. Вона неодноразово перевідувала родича і привозила Олександру все, в чому він мав потребу. 

Три рази за час служби Олександру вдалося побувати вдома. У 2014 році забезпеченість української армії перебувала на низькому рівні, тому Авраменку довелося двічі приїздити до районного центру Лубни, щоб придбати різний інструментарій: від молотка та наборів гайкових ключів до автомобільних ремнаборів та зимового одягу і, відповідно, він мав змогу відвідати батьківську оселю. У ці короткотривалі відрядження багато часу проводив з племінникам, цікавився їх справами та потребами, намагався підтримати дітей матеріально і морально. Повертаючись на схід сумував за Артемом та Каріною, котрі уособлювали для нього назавжди втраченого брата.

Втретє, під час недовгої відпустки зізнався ненці про думане-передумане рішення, яке зріло в його доброму серці:
– Мамо, як повернуся з АТО, то заберу дітей Толіка до себе. Буду опікуватися ними, як батько. 

За посадою молодший сержант Олександр Авраменко був командиром відділення взводу зв’язку. Однак, цікавився озброєнням і навчився дуже добре вправлятися з автоматичним гранатометом на станку (АГС) і вести з нього прицільний вогонь. 

– У роті вогневої підтримки якраз відбувалося бойове злагодження, коли це виникла потреба виставити на блок-пост при виїзді з селища Гранітне розрахунок. В ті зимові дні, користуючись негодою та ранніми сутінками, майже щоночі по балці почала робити вилазки ворожа диверсійно-розвідувальна група (ДРГ), – згадує на той час командир третього взводу майор Віктор Ковальчук. – Тоді я вишикував особовий склад і запитав у підлеглих, хто добровільно згоджується заступити на бойове чергування з АГСом. На заклик зі строю визвався міцної статури, високий та широкоплечий боєць Олександр Авраменко.

Взводний розпустив стрій і покликав добровольця до себе. Пояснив молодшому сержанту  Олександру Авраменко наскільки це завдання може бути небезпечним. У відповідь він потер долоні і спокійно так відповів: 

– Командире, я знаю, як саме потрібно діяти і зроблю все необхідне, що буде від мене залежати, не зважаючи на небезпеку. Наші тербатівці якраз поміняли на цій ділянці другий батальйон 72-ї бригади, яка дійсно є проблемною у плані проникнення ДРГ.

Підрозділи 14 батальйону здійснювали оборону від самого селища Гранітне до селища Тельманове (з 2016 року селище Бойковське). Виносна позиція, яку зайняв гранатометник Олександр Авраменко, розташовувалася обіч дороги, саме на виїзді з Гранітного, що вела до селища Тельманове, в п’ятнадцяти метрах від основної. Інженерно грамотно обладнана та замаскована вона мала нанести вогневе ураження противнику з неочікуваного для нього напрямку.