Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Того ранку наші розвідники виявили групу диверсантів, яка, користуючись сприятливими для себе погодними умовами, поверталася з рейду на підконтрольну українську територію. Зав’язався короткочасний бій між українськими бійцями та «ополченцями», до якого вирішив долучитися і молодший сержант Авраменко. Гранотометник розпочав вести вогонь з АГСа, коли противник перебував менше ніж в ста п’ятдесяти метрах від його вогневої точки. ДРГ змінила напрямок руху, щоб вийти з під нищівного гранатного обстрілу. Молодший сержант вів вогонь дещо нахилившись уперед і 7,62 мм куля ворожого снайпера, який прикривав повернення бойовиків, увійшла з правої сторони плечового поясу і проклала собі по діагоналі шлях через серце та внутрішні органи до лівого боку воїна. Перебуваючи в передсмертному афекті, маючи від природи значну життєву силу Олександр Авраменко, зопалу, зміг ще пробігти біля десяти метрів по мінному полю, перш ніж впав мертвим.

В день загибелі сина, Надія Сергіївна сиділа на лаві біля паркану своєї домівки і дивувалася, чому це односельці, йдучи вулицею, якось дивно на неї поглядають. Від товаришів по службі сина ніводомо з якого це дива почали надходити дзвінки із запитаннями про Анатолія. Надія Сергіївна сердилася у слухавку: 

– Немає Толі, поховали його. Не займайте мені телефон, син має дзвонити.

– А Саша де? – запитують знову.

– Саша в АТО. Не займайте номера, саме чекаю на його дзвінок, – відповідала сердячись. 

Коли це зателефонував старший син Володимир. Надія Сергіївна і йому висловила своє невдоволення: 

– Ти то, чого мені дзвониш? Цілий ранок якісь розбишаки займають телефон. Я чекаю на дзвінок від Саші.

– Мамо, Саша тобі більше не подзвонить, – сказав з сумом старший з синів. –Його вбито. Снайпер вбив. Тільки що із сільради повідомили.

Забирати з Дніпропетровська тіло брата, разом з представником Лубенського районного військового комісаріату поїхав брат Володимир, не давши такої можливості батьку, якому раз за разом ставили крапельниці, щоб зменшити тиск. 

1 березня 2016 року на поховання Олександра приїхали побратими під командуванням заступника командира батальйону, майора Святослава Вовкодава. Офіцер зайшов у двір і був зустрінутий гіркими словами матері, що спиралася на милиці: 

– Чому, чому ти живий, а мого сина немає?

Після похорон у Надії Сергіївні стався інфаркт, у батька Івана Івановича загострилися проблеми з серцем, у обох загострилася гіпертонічна хвороба – занадто багато трагічних випробувань припало на долі престарілого подружжя Авраменків. Батьки страждають також на хвороби опорно-рухової системи – Надія Сергіївна без милиць вже і кроку ступити не може, Іван Іванович поки що тримається. 

На могилу Олександра Авраменка чи то у буденні, чи у святкові дні приїжджають віддати шану і схилити голови побратими, друзі, знайомі. Підтвердженням тому для батьків є свіжі живі квіти, які постійно прикрашають могилу їх сина. 

Артем та Каріна за ці роки підросли та подорослішали, однак, підсвідомо чекають, що завітає до них дядько Саша, який пригорне до себе і скаже, як колись: 
– Ну, то як, зайчата, зачекалися на свого дядька?