Читати книгу - "Чвара королів"

— Порахуйте їх, якщо хочете, пані моя, — тихо мовив Ренлі. — Коли на сході займеться світанок, ви все ще рахуватимете. Цікаво, скільки вогнищ нині уночі палає навколо Водоплину?

Кетлін чула слабеньку музику, що потрошку витікала з трапезної та всотувалася у нічну темряву, що оточувала її. Ні, вона не бралася рахувати зірки.

— Мені казали, що ваш син вийшов з Перешийку, маючи двадцять тисяч війська за спиною, — вів далі Ренлі. — Тепер на його боці ще й панство Тризуба, тож він очолює приблизно тисяч із сорок.

«О ні» — подумала вона, — «до цього числа нам далеко. Одних забрали битви, інших — власні врожайні лани.»

— В мене ж лише тут удвічі більше, — мовив Ренлі, — а деінде я маю ще і ще. Мейс Тирел тримає у Вирії десять тисяч, міцна залога стоїть у Штормоламі, а скоро з усіма силами до мене приєднаються дорнійці. Не забудьмо й про мого брата Станіса, який тримає Дракон-Камінь і очолює панство вузького моря.

— Здається мені, то саме ви забуваєте про Станіса, — вимовила Кетлін трохи різкіше, ніж мала намір.

— Ви про його закиди щодо престолу? — Ренлі засміявся. — Скажімо без викрутасів, пані моя: зі Станіса був би жахливий король. Та на щастя, йому правити не судилося. Люди поважають його, ба навіть бояться, але ж любить його лише кілька нещасних душ у всьому світі.

— І все ж він ваш старший брат. Якщо хтось із вас двох може казати про якесь право на Залізний Престол, то саме князь Станіс.

Ренлі стенув плечима.

— Ви краще скажіть, яке право, власне, мав на нього мій найстарший брат Роберт?

Відповіді він не чекав.

— Так-так, подейкували про кревну спорідненість Баратеонів і Таргарієнів, про якісь там весілля столітньої давнини, про других синів та старших дочок. Усе те відоме одним лише маестрам, і лише їм цікаве. Загалом же справа проста: Роберт звоював престол з келепом у руці.

Ренлі майнув рукою на табірні вогнища, що палали від обрію до обрію.

— А осьде воно, моє право на престол — незгірш Робертового. Якщо ваш син стане за мене, як його батько став за Роберта, то матиме нагоду впевнитися, що я не жмикрут. Я йому радо дам свій королівський привілей на усі його землі, титули та почесті. Хай править на Зимосічі можновладним господарем, ба навіть титулює себе Королем-на-Півночі, якщо його ласка — аби тільки схилився переді мною та визнав мою зверхність як володаря Семицарства. Король — то просто таке слово, хай бере його собі, мені не шкода. А от клятви вірності, підтримку та службу… їх він хай принесе мені.

— А якби ж він не схотів їх вам принести, що було б тоді, ясний пане?

— Я маю намір королювати, пані моя, і зовсім не над пошматованим королівством. Чи мушу я казати пряміше? Триста років тому один з королів Старків став на коліно перед Аегоном Драконом, бо не бачив надії перемогти його у битві. Він вчинив мудро. Вашому синові теж не завадить мудрість. Щойно він стане на мій бік, війну, вважайте, буде скінчено. Тоді ми…

Раптом Ренлі замовк, бо його щось відволікло.

— Що там таке?

Брязкіт ланцюгів позначив підняття брамної решітки. Внизу в дворі вершник у шоломі з крилами, не маючи терплячки чекати, спонукав коня, добряче вкритого піною, пропхатися під її нижніми вістрями.

— Покличте короля! — загукав він.

Ренлі звісився з муру між зубців.

— Я тут, шановний пане!

— Ваша милосте! — Вершник острогами підігнав коня ближче. — Я мчав до вас з усіх ніг. Зі Штормоламу. Почалася облога, ваша милосте! Пан Корній став до оборони, але…

— Що ви таке кажете… це неможливо! Якби князь Тайвин вийшов з Гаренголу, ми б знали!

— То не ланістерівці, володарю. Перед вашою брамою стоїть князь Станіс. Але тепер він величає себе королем Станісом.

Джон III

Під струменями пронизливого дощу Джон острогами погнав коня через розбурханий потік. Поруч з ним князь-воєвода Мормонт обсмикнув каптура кобеняка, бурмочучи прокляття на погоду. Його скуйовджений крук сидів на плечі, такий самий буркотливий та змоклий, як і Старий Ведмідь. Дмухнув вітер, мокре листя закружляло навколо них, наче зграя мертвих птахів. «Страхолюдна пуща» — скривився Джон. — «Радше сказати, мокрочубна пуща.»

Він сподівався, що Сем хоч якось тримається там, у кінці валки. З нього не було доброго вершника навіть у ясну суху погоду, а після шести днів дощу ґрунт став зрадливий — перетворився на суміш рідкої грязюки та прихованих каменів. Коли дмухав вітер, хмари води летіли просто у очі. Стіна текла струмками та водоспадами десь там на півдні, змішуючи свій підталий лід з теплим дощем. Пип і Ропух, напевне, сидять коло вогню в трапезній, сьорбають пряне вино перед вечерею. Джон їм заздрив. Його волога вовняна одежина липнула до шкіри, викликаючи сверблячку, шия та плечі люто боліли від ваги кольчуги та меча, живіт нудило від вічної солоної тріски, солоної ж яловичини та твердого сиру.

Попереду засурмили у мисливський ріг — тремтливо, ледь чутно за неперервним ляпанням та стукотом дощу.

— То Парогач сурмить, — оголосив Старий Ведмідь. — Дяка богам, Крастер досі тут.

Його крук ляпнув великими крилами, каркнув «Зерна!» і знову нашорошив пір’я.

Джон нерідко чував від чорних братчиків оповідки про Крастера та його дитинець. А тепер ось побачить на власні очі. Після семи порожніх сіл вони вже лякалися, щоб не знайти Крастерове обійстя таким самим мертвим та покинутим, як решта. Але здається, минулося. «Може, Старий Ведмідь знайде якісь відповіді на свої питання» — подумав він. — «А нам хоч би від дощу сховатися.»

Торен Рідколіс божився, що Крастер дружить з Нічною Вартою, попри незугарні чутки, що про нього ходили.

— Він таки навіжений, ніде правди діти, — казав Торен Старому Ведмедеві, — та хто з нас не здурів би за стільки років посеред цього клятого лісу? Нехай, зате він завжди пустить розвідника до свого вогню і не надто любить Манса Розбишаку. Ще й доброї поради нам дасть.

«Хай би дав гарячу вечерю та змогу