Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Сильвія саме закуняла над «Таємним агентом» і не хотіла прокидатися.

— Що таке?

Вона обвела поглядом пляж і побачила, що Памела діловито копає пісок. Здалека долинали дикі вигуки — це зраджувало присутність Моріса.

— А Роланд де? — спитала вона.

— Роланд? — перепитала Урсула й роззирнулася у пошуках свого вірного раба. Його ніде не було. — Він шукає перекидний міст.

Сильвія підхопилася на ноги, тривожно роззираючись.

— Що?

— Перекидний міст, — повторила Урсула.

*

Він, мабуть, побачив у воді галузку і слухняно поліз її діставати. Він не розумів, що таке небезпека, і, звісно, плавати не вмів. Якби вони взяли Боцмана із собою, то він кинувся б у хвилі і витягнув Роланда на берег. Замість нього на порятунок дитини («Роланд Тодд, 4 роки, на відпочинку з родиною») кинувся «Арчибальд Вінтон, художник-любитель із Бірмінгема», як написали в місцевій газеті. Він впустив пензель і кинувся в море, щоб витягнути хлопчика, «але, на жаль, марно». Він старанно вирізав цю статтю з газети, щоб похвалитися у Бірмінгемі.

За колонку на сім сантиметрів містер Вінтон став і героєм, і митцем. Він уявив, як скромно казатиме «Що ви, це марниця», зусилля справді марні, адже нікого він не порятував.

Урсула спостерігала, як містер Вінтон виходить із хвиль, тримаючи на руках безживне Роландове тільце. Памела з Урсулою думали, що зараз відплив, проте насправді вода наступала, вже незабаром заповнила рів і докотилася до купи піску, яка швидко зникла навіки. Повз них вітер гнав пляжем обруч. Урсула вдивлялася в море, а на піску за нею ціла когорта незнайомців намагалася повернути Роланда до життя. Памела вмостилася біля неї, вони взялися за руки. Хвилі підступали, лизали їм ступні. Якби ж то вони не прикипіли так до того замку, — подумала Урсула. А здавалося, що це така добра ідея...

*

— Співчуваю за вашого малого, місіс Тодд, мадам, — пробелькотів Джордж Ґловер.

Він торкнувся уявної криси капелюха. Сильвія влаштувала вилазку — подивитися, як збирають урожай, — бо, мовляв, треба виборсуватися з гіркого заціпеніння. Природно, після того, як Роланд утонув, літо було зіпсуте. Відсутність хлопчика виявилася помітнішою, ніж його присутність.

— Відколи це він ваш? — зашипіла Іззі, коли Джордж Ґловер повернувся до своїх трудів.

Вона саме встигла на Роландів похорон, виряджена у стильний чорний стрій, і ридала над труною:

— Хлопчик мій, маленький мій...

— Бо він і був мій, — відрубала Сильвія, — і не смій казати, що він твій.

Хоча вона винувато подумала, що горювала за Роландом менше, ніж побивалася б за своїми. Але ж це природно, правда? Тепер, коли він помер, усі хотіли його собі привласнити. (Навіть місіс Ґловер і Бріджит, якби їх хтось слухав).

Г’ю приголомшила смерть «юнака», але він знав, що мусить триматися заради родини.

Сильвія дратувалася, але Іззі їхати не спішила. Їй було двадцять, вона «застрягла» вдома й чекала, коли якийсь прекрасний незнайомець порятує її з «пазурів» Аделаїди. У Гемпстеді Роландове ім’я було табу, Аделаїда заявила, що його смерть — «благословення». Г’ю жалів сестру, а Сильвія перебирала в голові всіх підходящих землевласників, яким стало би терпцю витримати товариство Іззі.

*

Вони у гнітючій спеці блукали полями, перебиралися через перелази і брьохалися у струмках. Сильвія примотала немовля до тіла шаллю. Немовля — важка ноша, хоча, може, й легша, ніж кошик для пікніку, який тягнула Бріджит. Боцман сумлінно крокував при них — він не забігав уперед, радше стежив, щоб ніхто не відстав. Він досі не оговтався від зникнення Роланда й постановив, що нікого більше не загубить.

Іззі спершу поставилася до їхньої пасторальної експедиції з великим завзяттям, але стомилася й почала відставати. Боцман її квапив, як міг.

Загалом вони від початку були в поганому гуморі, та ще й пікнік не покращив становища, бо виявилося, що Бріджит забула спакувати сендвічі.

— Як це тобі вдалося? — сердито спитала Сильвія.

Довелося їсти пиріг, який місіс Ґловер відклала для Джорджа.

(— Тільки їй, заради Бога, не кажи, — кинула Сильвія).

Памела подряпалася в ожиннику, Урсула впала в кропиву. Навіть зазвичай погідний Тедді перегрівся і закомизився.

*

Джордж приніс їм двох малесеньких кроликів:

— Не хочете забрати додому?

Сильвія огризнулася:

— Ні, спасибі, Джордж. Вони або помруть, або розплодяться, ні того ні того я не хочу.

Памела розплакалася, довелося пообіцяти їй кошеня. (На Памелин подив, обіцянки дотрималися: кошеня принесли з ферми при маєтку, але за тиждень воно померло. Влаштували справжній похорон.

— Я проклята, — заявила Памела з невластивим їй мелодраматизмом).

— А він імпозантний, цей ваш плугатар, — протягнула Іззі.

— Навіть не починай. Через мій труп. Просто не смій, — сказала Сильвія.

— Поняття не маю, про що ви.

Вечір не приніс прохолоди, тож їм довелося плентатися додому по тій самій спеці. Памела, і так засмучена через кроленят, наступила на колючку, а Урсулу гілка вдарила по лицю. Тедді ридав, Іззі чортихалася, Сильвія дихала вогнем, а Бріджит заявила, що втопилася б у першій же канаві, якби це не був смертний гріх.

— Ви тільки погляньте, — усміхнувся Г’ю, коли вони нарешті приплелися додому. — Аж золоті від сонця.

— Тільки не починай, — Сильвія проштовхалася повз нього. — Піду полежу нагорі.

*

— Здається, уночі буде гроза, — сказав Г’ю.

Так і вийшло. Урсула завжди спала неспокійно, тож прокинулася. Вона злізла з ліжка і стала на стілець біля вікна горища, щоб визирнути назовні.

Грім гримів, як далекі гармати. Багряне, загрозливо набрякле небо раптом розірвала блискавка, на мить вихопивши з пітьми, як спалах камери, лисицю, що кралася за якоюсь дрібною здобиччю.

Урсула забула порахувати секунди, і вибух грому просто над головою заскочив її зненацька.

Так звучить війна, — подумала вона.

*

Урсула одразу перейшла до діла. Бріджит саме нарізала цибулю, тож у неї і так сльози стояли в очах.

Стоячи біля неї, Урсула сказала:

— Я була в селі.

— Он воно що, — сказала Бріджит, не налаштована на балачки.

— Цукерки купувала, в цукерні.

— Он воно як, цукерки в цукерні купувала, хто б міг подумати.

У тій крамниці насправді продавали не лише цукерки, ось тільки все інше геть не цікавило дітей із Лисячого закута.

— Зустріла Кларенса.

— Кларенса? — Бріджит