Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Дальамбро ще трохи поклацав клавішами, а тоді натиснув на клавішу enter. Комп’ютер замислився на декілька секунд.

— Я не маю нічого.

— Ти певен?

— Цілком. Маючи твої дані, програма мусила б щось знайти. Але вона не знайшла нічого. Отже, ви на хибній дорозі, хлопці. У Франції немає групи, яка була б схожа на те, що ви мені розповіли.

Партнери мовчали. Каздан знав, Волокін думає те саме, що й він. Після стількох зустрічей вони знову опинилися ні з чим. Крім Різдва, яке їх мало цікавило. І втомою, важкою, як маса холодної зорі.

Вони підвелися. Дальамбро дістав із кишені пачку сигарет «Жітан». Запропонував їх гостям, але ті відмовилися. Він відсунув подарунки, відчинив засклені двері й запалив сигарету, енергійно махаючи лівою рукою, щоб вигнати з кімнати дим.

— Не розумію, на що ви сподіваєтеся. Ви говорите про великі злочини. Про вбивства, насильства, промивання мізків. На людей, що займаються такою діяльністю, неминуче надходили б скарги. Ваших хлопців немає у Франції.

— А ти не міг би копнути глибше? — запитав Волокін. — Можливо, вони змінили назву. Заховалися за якимось пристойним фасадом. Можливо, вони зареєструвалися тут як сільськогосподарський кооператив або гірниче товариство…

— Мій фах, — сказав Дальамбро, тримаючи сигарету так, щоб дим од неї виходив у двері, — секти. А не генетично модифіковані організми.

— Ти ж розумієш, що я хотів сказати.

Зробивши ще кілька затяжок, Дальамбро дістав із кишені невеличку залізну коробочку, в якій роздушив недокурок. Він закрив коробочку, поклав її до кишені, узяв десь за шторою балон із духмяним аерозолем. Розбризкав кілька хмарок аерозолю у вітальні й зачинив засклені двері. Пані Дальамбро, певно, не була еталоном терпимості.

— Хлопці, я більше не хочу займати ваш час, як то кажуть, — промовив він, потираючи руки. — Мої діти прокинуться через дві години, і я проведу ранок, збираючи іграшки, в яких нічого не розумію. А перед тим я хотів би трохи поспати…

Росіянин наполягав:

— Ти не міг би все-таки подивитися?

— Побачимо…

— Сьогодні?

— Усе, що я можу зробити, це зазирнути до інших країн Європи. В Інтерполі існує відділ боротьби із сектантськими рухами. Я міг би скористатися з їхньої програми. Але зателефонувати комусь не зможу. Сьогодні не той день.

Дальамбро підштовхнув їх до дверей. Волокін не зрушив із місця. Здавалося він приріс до підлоги. У його наполегливості було щось патетичне.

— Ти хіба ніколи не чув про зловорожі секти, які проповідують убивство?

— У Франції — ні. Тут у нас сатаністи лише граються в пусте базікання. І не тільки в нас. Знайти таких людей можна хіба що у Сполучених Штатах, у групі Чарлза Менсона.[76] Або в Мексиці, де діє відома «Санґрія». Або в Південній Африці, де досі практикують чаклунство. Це трохи далеко від нас, чи не так?

Дальамбро відчинив двері і зробив жест, щодо значення якого помилитися було неможливо: «На добраніч вам!»

За кілька секунд вони опинилися на вулиці.

За кілька секунд вони опинилися ніде.

55

— А ти певен, що в цьому є сенс?

— Ні, не певен. Однак з’ясувати треба.

Волокін наполіг, щоб сісти за кермо. Вони їхали по автостраді А86 у напрямку Порт-де-Женевільє. Росіянин вів машину, навалившись на кермо, ніби хотів скрутити його. Відразу по закінченні їхнього візиту він сказав:

— Поки Дальамбро клацав на лептопі, мені пригадалася одна деталь. Мілош пояснив нам, що Гартман розглядав сучасну цивілізацію як спотворення. І розповів, що той забороняв учням доторкатися до певних матеріалів, таких як пластмаса.

— Це тобі про щось нагадало?

— Учора вранці я розмовляв із Режі Мазваєром. Я вже вам казав, що це колишній співак, який став механіком. Була шоста година ранку. На той час хлопець уже працював. Мене тоді здивувало, що він доторкався до металу голими руками, та коли готував каву, то вдягнув рукавички з фетру. Він пояснив, що в нього алергія на вироби з пластмаси. Ви знаєте бодай одну людину, в якої була б алергія на пластмасу?

— Ні, не знаю.

— І я теж. Цей дивний жест можна було б пояснити тим, що хлопець, можливо, провів певний час у «Колонії», у її французькому варіанті. І зберіг ті звички, яких там набув.

— А чого б він опинився в тій секті?

— Він міг там співати. Коли йому було дванадцять років, Режі Мазваєр мав голос надзвичайної краси. Ви чули його. Людожер міг звернути увагу на хлопця…

— І Мазваєр тобі про це не розповів?

— Він лише вивів мене на дорогу. Я думаю, він боїться. Тож він лише показав мені слід, розповівши про Людожера й натякнувши, що він навчався майстерності співу. Частину того періоду, коли навчався, він провів у Гартмана, я в цьому переконаний. І лише передчасна мутація врятувала його від великої небезпеки.

— Якої небезпеки?

— Не знаю. Але він може розповісти нам більше. А потім нам треба буде поспати.

Волокін звернув у напрямку Порт-де-Женевільє. Вони більше не розмовляли. Їхня мовчанка була рівнозначна домовленості. Каздан мовчки подякував Волокіну за те, що йому спала ця думка. Вони були одержимі синдромом акули. Якщо вони зупиняться, їм кінець…

Після лабіринту транспортних розв’язок і сполучених доріг вони перетнули індустріальну зону, від якої на всі боки розбігалися в ніч ряди пакгаузів та паркінгів. Каздан подумав про великі аркуші, покреслені вугільним олівцем. Ескізи. Чернетки. Плани. Індустріальне передмістя було