Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Оленя наполохали, – сказав я. – Шкода, що не взяли із собою добрячої рушниці.

Морґан, зупинившись і уважно спостерігаючи розколиханий чагарник, нічого не відповів, натомість звів обидва гачки й тримав дробовика напоготові. Видався мені трохи схвильованим, і я здивувався, адже він славився своєю дивовижною холоднокровністю, яка не підводила навіть у миті раптової й неминучої небезпеки.

– Облиште, – сказав я. – Невже ви гадаєте звалити оленя зарядом дробу?

І знову він не відповів, тільки трохи повернув до мене голову, і мене вразив його напружений погляд.

Тоді я зрозумів, що справа серйозна, й спершу припустив, що ми нарвалися на гризлі. Я рушив до Морґана, на ходу зводячи гачки.

Кущі вже не ворушилися, стихла вовтузня, але мій супутник досі вдивлявся в той бік.

– У чому річ? Що за чортівня? – спитав я.

– Це Клята Тварюка, – відповів він, не обернувшись. Його голос звучав хрипко й неприродно. Морґан помітно тремтів.

Я хотів був повести мову далі, аж раптом зауважив, що на самій межі заростей вівсюг почав якось дивно колихатися. Навряд чи я це опишу. Неначе налетів порив вітру, який не тільки пригинав бадилля, але й притискав його до землі так, що воно не випростовувалося. Незрима сила толочила вівсюг і повільно насувала на нас.

Ніщо в житті не вражало мене в такий особливий спосіб, як це незвичайне й непоясненне явище, але я зовсім не налякався. Пригадую (і наводжу цей спогад тут, бо тоді, на полюванні, він чомусь спав мені на гадку), колись я знічев’я глянув у відчинене вікно й на мить сприйняв невеличке деревце під самим вікном за одне з великих дерев, що стояли трохи поодалік. Здавалося, воно таке саме завбільшки, як ці велетні, й не гармонує з ними тільки тому, що має виразніші обриси, багатші на подробиці. Це було звичайне викривлення перспективи, але воно мене вразило, майже налякало. Ми дуже залежні від діяльності, що ґрунтується на відомих нам непорушних законах природи, тож найдрібніше їх порушення сприймаємо як загрозу нашій безпеці, як засторогу перед незнаним лихом. Так і тепер нібито безпричинне та невинне толочення трави й повільне та неухильне його пересування навівали виразну тривогу. Мій супутник, видно, таки злякався. Я не повірив своїм очам, коли він приклав дробовика до плеча й дуплетом пальнув по рухомій траві. Ще не розвіявся димок пострілу – пролунав гучний несамовитий зойк, ніби верещання пораненої тварини. Відкинувши рушницю, Морґан стрімголов кинувся втікати. Цієї ж миті мене могутнім поштовхом збило з ніг щось невидиме в диму, м’яке й масивне.

Не встигши звестися й узяти вибитого з рук дробовика, я почув крик передсмертної агонії Моргана впереміш із хрипким гарчанням, як ото, коли гризуться пси. Охоплений холодним жахом, я насилу зіп’явся на ноги й подивився туди, куда побіг мій супутник. Не дай Боже ще раз побачити щось подібне! За якихось сорок-п’ятдесят кроків від мене мій приятель, без капелюха, з розпатланим довгим волоссям, впавши на коліно й закинувши голову, хилитався всім тілом з боку на бік, вперед і назад. Права рука зведена вгору, але кисті я не бачив. Другої руки зовсім не було видно. Час від часу – так мені тепер згадується ця неймовірна сцена – я міг розрізнити тільки частину його тіла. Решта щезала – не доберу іншого виразу. А тоді якийсь рух, якесь зміщення – і все тіло ставало видимим.

Усе це, мабуть, тривало кілька секунд, однак Морґан встиг виконати всі рухи борця в поєдинку з важчим і сильнішим супротивником. Я бачив тільки свого приятеля, і то не завжди виразно. Увесь час лунали його крики і прокльони на тлі оглушливого ревіння, злісного і лютого. Мені ніколи не доводилося чути, щоб такі звуки виривалися з горлянки тварини чи людини.

Я недовго вагався – відкинувши дробовика, побіг на допомогу Морганові, гадаючи, що він потерпає від епілептичного нападу. Не встиг добігти – приятель упав і завмер. Усе стихло. І тут я жахнувся ще дужче, ніж досі, знову побачивши загадкове колихання вівсюга – спершу біля витоптаного місця, де лежав розпростертий Морґан, а тоді далі, поблизу чагарника. Коли вони досягли лісу, я зміг перевести погляд на приятеля. Він був мертвий».

III. І голий може бути в лахмітті

Звівшись, коронер взявся за ріжок простирадла, відкинув його й відкрив голе тіло, що у світлі лойової свічки видавалося глинисто-жовтим. Його покривали великі синювато-чорні плями, очевидно, спричинені крововиливами. Груди й боки мали такий вигляд, ніби їх лупцювали дубцем. По всьому тілі були жахливі рани. Місцями шкіру пошматовано на клоччя. Ставши в головах мерця, коронер розв’язав шовкову хусточку, яка підтримувала щелепу, й відкрив те, що колись було горлом. Декотрі присяжні звелися, щоб придивитись, але зразу ж відвернулися, пожалкувавши за свою цікавість. Свідок Гаркер відступив до відчиненого вікна й вихилився надвір, відчувши нудоту й слабкість. Опустивши хусточку на небіжчикову шию, слідчий відійшов у куток кімнати й із купи одягу став витягати й оглядати одну річ за другою. Всі були пошматовані й зашкарублі від крові. Присяжні відмовилися від докладного огляду. Мабуть, це їх не цікавило. Все це вони вже бачили. Єдиною новою обставиною справи стали Гаркерові показання.

– Панове, – підсумував слідчий, – у нас немає інших свідків. Вам уже пояснили, в чому полягають ваші обов’язки. Якщо не маєте якихось запитань, то можете вийти надвір, щоб обговорити ваше рішення.

Звівся старшина присяжних – високий бородатий шістдесятилітній чолов’яга в грубій одежі.

– У мене тільки одне запитання, пане коронере, – сказав він. – З якої божевільні востаннє втік цей свідок?

– Пане Гаркере, – серйозно і спокійно повторив коронер, – з якої божевільні ви втекли востаннє?

Гаркер знову залився рум’янцем, але нічого не сказав. Семеро присяжних підвелися й урочисто один за одним вийшли з хижки.

– Пане, якщо ви вже припинили мене ображати, – озвався Гаркер, залишившись наодинці з коронером, – то, мабуть, я вже можу йти собі?

– Так.

Гаркер уже був вийшов, але, поклавши руку на клямку, спинився. Професійні звички перебороли почуття власної гідності. Обернувшись, він сказав:

— Я впізнав книжечку, яку ви тримали в руках. Це