Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І Туйр не заперечував? — запитала Жинь.
— А ти як думаєш? — сказав Бадзі. — Звісно, заперечував. Але це була його робота. Не можна командувати Цике, якщо не стає мужності відбраковувати.
Ззовні кімнати почулося тупотіння. Жинь визирнула за двері й побачила солдатський стрій, який віддалявся з повним спорядженням, озброєний щитами і алебардами.
— Куди вони йдуть? Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.
— Це патруль біженців, — сказав Бадзі.
Вона кліпнула.
— Патруль біженців?
— А ти не бачила, коли заходила в місто? — запитав Жамса. — Їх важко не помітити.
— Ми прийшли через Червоні скелі, — сказала Жинь. — Я не бачила нічого, крім палацу. Що ви маєте на увазі? Які ще біженці?
Жамса ніяково перезирнувся з Бадзі.
— Гадаю, ти чимало пропустила.
Жинь не сподобалося те, що це могло означати. Вона підвелася.
— Відведіть мене туди.
— Наша зміна на патрулювання починається лише завтра вранці, — сказав Жамса.
— Мені начхати.
— Але здійметься галас, — наполягав Жамса. — На кордоні з біженцями охорона неабияка, тож нас просто не пропустять.
— Я спірлійка, — сказала Жинь. — Невже ти думаєш, мені є до того діло?
— Ну гаразд. — Бадзі з зусиллям підвівся. — Я тебе відведу. Але тобі це не сподобається.
Роздiл 26
— Порівняно з цим казарми просто диво, правда? — запитав Жамса.
Жинь не знала, що й сказати.
Район біженців був схожий на океан, який юрмився безкінечними рядами наметів, що тягнулися до долини. Натовпи стримували від міста добрячими бар’єрами, нашвидкуруч спорудженими з дощок для обшивки кораблів та уламків.
Мовби якийсь велетень накреслив пальцем лінію на піску і штовхнув усіх на один бік. Перед бар’єром походжали республіканські солдати з піднятими алебардами, хоча Жинь не знала напевне кого вони охороняють — біженців чи містян.
— Біженцям заборонено заходити за бар’єр, — пояснив Бадзі. — Гм, містяни не хочуть, щоби вони юрмилися на вулицях.
— І що трапляється, якщо вони не слухають? — запитала Жинь.
— Нічого аж такого жахливого. Вартові відтягують їх назад на інший бік. Спочатку таке траплялося частіше, але після кількох стусанів усі засвоюють цей урок.
Вони пройшли ще декілька кроків. Жинь у ніс ударив страшенний сморід: запах завеликої кількості немитих тіл, надто надовго зібраних разом.
— Скільки вони вже тут?
— Щонайменше місяць, — сказав Бадзі. — Мені сказали, що вони почали стікатися сюди, щойно ми ввійшли у провінцію Щура, але коли ми повернулися, все стало тільки гірше.
Жинь не вірилося, як хтось міг прожити в цих таборах так довго. Куди б вона не глянула, всюди бачила рої мух. Дзижчання було нестерпним.
— Вони досі прибувають, — сказав Жамса. — Приходять із припливом, зазвичай уночі. Намагаються прослизнути через кордони.
— І всі вони з провінцій Зайця та Щура? — запитала Жинь.
— Ти про що? Це південні біженці.
Жинь кліпнула, нічого не розуміючи.
— Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.
Жамса й Бадзі перезирнулися.
— Вони втікають не від Міліції. Вони втікають від Федерації.
— Що?
Бадзі почухав потилицю.
— Ну, так. Муґенські солдати не те щоби повністю склали зброю.
— Я знаю, але я думала… — Жинь не договорила. Їй раптом запаморочилося в голові. Вона знала, що на материку лишилися війська Федерації, але була переконана, що всі вони обмежуються окремими загонами. Обмануті солдати, розкидані ескадрони. Кочові найманці, які укладали віроломні союзи з провінційними містами, якщо вони були достатньо великими, але цього було замало, щоб витіснити весь південь.
— Скільки їх? — запитала вона.
— Достатньо, — відповів Бадзі. — Достатньо для того, щоб утворити цілком відокремлену армію. Вони воюють на боці Міліції, Жинь. Ми не знаємо як, не знаємо яку угоду вона уклала з ними. Але невдовзі ми битимемося у війні на два фронти, а не на один.
— Які райони? — наполегливо запитала вона.
— Вони повсюди. — Жамса перераховував провінції на пальцях: — Мавпи. Змії. Півня.
Жинь здригнулася. «Півня?»
— З тобою все добре? — запитав Жамса.
Але Жинь уже кинулася бігти.
Вона знала напевне, що то її одноплемінники. Вона впізнала їх за смаглявою шкірою, майже такого ж темного відтінку, як у неї. За вимовою, тією м’якою сільською говіркою, яка викликала в ній водночас і ностальгію, і збентеження.
То була мова, з якою вона виросла, простий селюцький діалект, яким тепер вона не могла розмовляти, не здригаючись, бо ж усі роки навчання намагалася викорінити його з себе.
Жинь уже так довго не чула, щоб хтось говорив діалектом провінції Півня.
І хоча це було нерозумно, вона вірила, що вони її впізнають. Але біженці з провінції Півня сахалися від неї, щойно забачивши. Коли вона дивилася їм у вічі, їхні обличчя були закриті й похмурі. А коли підходила ближче, вони повзли назад до своїх наметів.
Жинь не одразу збагнула, що вони боялися не її, а її форму.
Боялися республіканських солдатів.
— Ти, — Жинь показала на жінку приблизного свого зросту. — Маєш запасний одяг?
Жінка кліпнула, не розуміючи.
Жинь спробувала знову, незграбно зісковзуючи у старий діалект, як у погано підігнане взуття.
— Маєш ще одну, гм, сорочку? Штани?
Жінка налякано кивнула.
— Давай сюди.
Жінка полізла в намет. За мить повернулася з купою одягу в руках: вицвіла блуза, на якій колись, певно, був візерунок із макових квітів, та широкі штани з глибокими кишенями.
Жинь відчула, як щось стискається їй у грудях, коли простягнула перед собою блузу. Вона вже давно не бачила таких кольорів. Такий одяг шили для фермерів. Навіть бідняки з Сінеґарда сміялися з нього.
Рішення переодягтися з республіканської форми виявилося вдалим. Вихідці з провінції Півня вже не розбігалися, коли бачили її. Натомість вона стала майже невидимою, коли пробиралася крізь щільне море тіл. Просуваючись між рядами наметів, вона кричала, щоб привернути увагу.
— Учителю Фейжику! Я шукаю вчителя Фейжика! Хтось його бачив?
У відповідь чулися неохочі перешіптування й байдуже бурмотіння. «Ні. Ні. Дайте нам спокій. Ні». Ці біженці так звикли до розпачливих криків про загублених, що затуляли від них вуха. Хтось знав учителя Фу, але він був не з Тікані. Хтось інший знав Фейжика, але той був шевцем, а не вчителем. Спроби описати його здавалися Жинь марними: там були сотні чоловіків, які підходили під його опис, і в кожному ряду, який вона минала, Жинь бачила старих чоловіків із сивими бородами, які врешті виявлялися не вчителем Фейжиком.
Вона придушила хвилю розпачу. Ця надія була безглуздою від початку. Вона знала, що більше ніколи його не побачить, і вже дуже давно змирилася з цим.
Але Жинь нічого не могла вдіяти. Вона однаково мусила спробувати.
Жинь вирішила розширити пошуки.
— Є тут хтось із Тікані?
Байдужі погляди. Вона просувалася табором усе швидше й швидше, переходячи на біг.
— Тікані? Будь ласка! Хто-небудь?
А потім вона нарешті почула один голос у натовпі, голос, сповнений не звичною байдужістю, а щирою невірою.
— Жинь?
Вона спіткнулася. А коли розвернулася, то побачила худорлявого хлопця років чотирнадцяти, з копицею каштанового волосся й понурим поглядом. Він стояв, тримаючи на одній руці мокру сорочку, а на другій
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Дракона, Ребекка Куанг», після закриття браузера.