Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

крило зі тьмяної сталі, з тонким, мов нитка, блискучим краєм. Образ брата на баскому коні — величного, неперевершеного — вогнем відкарбувавсь у моєму розумі, й це видовище, як не дивно, мене розчулило. Цього раз його клинок був довгим і кривим, як серп, мені вже доводилося бачити, як Бенедикт вправляється такою зброєю. Тільки тоді ми були союзниками і воювали проти спільного ворога, котрий починав здаватися мені непереможним. Та одної прекрасної ночі мій брат довів, що це не так. Тепер же, коли він заніс цей клинок наді мною, мене приголомшило усвідомлення того, що можу вмерти. Ніколи ще не переживав його з такою гостротою. Зі всього світу наче здерли пласт, і я відразу зрозумів, що таке смерть.

Минула мить. Я відступив у лісок і став так, щоби мати змогу скористатися перевагою, яку надавали дерева. На дюжину футів зайшовши у середину заростів, змістився на кілька кроків ліворуч. Останньої миті кінь Бенедикта став дибки, форкнув і заіржав, роздуваючи вологі ніздрі. Потім повернувся, роздираючи копитами дерен. Блискавично, як жаб'ячий язик, зметнулася рука Бенедикта, і меч пройшов, наче ніж через масло, крізь стовбур деревця, що мало дюймів зо три в поперечнику. Принаймні так мені здалось. Якусь мить деревце ще стояло прямо, тоді повільно похилилося до землі.

Важко бухнули у землю чоботи, і Бенедикт широким кроком рушив до мене. Я навмисне обрав цей лісок — тут довге лезо брата матиме чимало перешкод у вигляді гілок та стовбурів.

Проте, йдучи до мене, він без видимих зусиль розмахував туди-сюди мечем, залишаючи після себе слід із викошених деревець. Якби супротивник не володів такою пекельною вправністю!.. Якби це був не Бенедикт!..

— Бенедикте, — звернувся я до нього звичним тоном, — вона вже доросла і може сама вирішувати, що їй можна, а що ні.

Але він і вухом не повів. Ішов собі далі, розмахуючи довжелезним клинком. Меч зі свистом розтинав повітря та з тихим тюканням перетинав черговий стовбур, майже не вповільнюючи свого руху. Я підняв Ґрейсвандір і націлив вістря у Бенедиктові груди.

— Не підходь, Бенедикте, — застеріг я його. — Я не хочу битися з тобою.

Він підняв меч для атаки і сказав тільки слово:

— Убивця!

Його рука ворухнулась — і меч мій був відведений убік. Наступний випад Бенедикта я відбив, а коли контратакував, він, відкинувши мене, почав знову насідати.

Та цього разу я й не думав контратакувати. Просто захищався від його ударів, відступав і врешті-решт зайшов за дерево.

— Не розумію, — вигукнув я, відбивши донизу меч, коли він, ковзнувши по деревному стовбурові, ледь не прохромив мене. — Я давно нікого не вбивав. А тим паче в Авалоні.

Знову тюкнуло — й дерево повалилося на мене. Я ухиливсь і, відбиваючись, відступав далі.

— Убивця! — повторив брат.

— Ти про що, Бенедикте? Не розумію!

— Брехун!

І тут я вирішив упертися й стояти до останнього. Прокляття! Загинути за те, чого не робив — це вже було занадто!

Я контратакував, блискавично як міг, вишукуючи огріхи у захисті супротивника. Однак їх там не було.

— Хоч би пояснив, що й до чого! — крикнув я. — Чуєш?

Та схоже, з розмовами було покінчено. Бенедикт насів на мене, і мені довелося знову відступити. Фехтувати з Бенедиктом було те саме, що виступити проти льодовика. У мене виникла підозра, що брат несповна розуму, та це втішало слабко. Був би на місці Бенедикта хтось інший, тоді безумство означало б певну втрату концентрації. Та він відточував рефлекси не одне століття, і я був щиро переконаний, що, навіть залишившись без мозкової кори, брат не втратив би відточеної досконалості рухів.

Бенедикт неухильно тіснив мене назад. Я ухилявся між деревами, він їх скошував і насідав, насідав, насідав... Нерозважливо атакувавши його, я ледве стримав зустрічний випад, коли вістря клинка зупинилося за кілька дюймів від моїх грудей. Так-сяк мені вдалося придушити першу хвилю паніки, яка охопила мене, коли зрозумів, що незабаром опинюся на краю ліска. За ним, на відкритій місцині, жодне деревце не заважатиме клинкові супротивника. Моя увага була настільки поглинута його мечем, що я не помічав нічого іншого, допоки це не сталося.

Із могутнім криком невідь-звідки вихопився Ґанелон; він охопив руками Бенедикта й притиснув руку з мечем до тіла збоку.

Та вбити Бенедикта я не міг, навіть якби дуже захотів. Просто не мав змоги це зробити. Він був надто швидким, а Ґанелон і не підозрював, яка у нього сила.

Бенедикт розвернувся праворуч, прикриваючись од мене Ґанелоном, змахнув куксою і вдарив Ґанелона в ліву скроню. Різким ривком звільнив ліву руку, схопив Ґанелона за пояс, підняв і жбурнув у мене. Поки я ухилявся, Бенедикт підхопив із землі меч і знову посунув на мене. Краєм ока я встиг помітити, що Ґанелон приземлився на якусь купу — кроків десять за мною.

Відбиваючи удари Бенедикта, я продовжував відступати. У запасі в мене залишалась одна-єдина хитрість, і я сумно подумав, що коли й вона не вдасться, Амбер так і залишиться без законного правителя.

Фехтувати з умілим шульгою завжди важче, ніж із людиною, яка так само вправно володіє правою, і це створювало додаткові труднощі. Проте доводилося ризикувати. Слід було дещо з'ясувати, навіть якщо це означало використати свій останній шанс.

Задкуючи, я ступнув трохи далі, ніж перед тим, вирвавшись на мить за межі досяжності Бенедикта, тоді приготувався до кидка і кинувся в атаку. Хід був продуманий та швидкий.

Несподіваним (і в цьому, на моє переконання, пощастило тільки на мізерну частку) результатом цього ривка стало те, я пробив захист супротивника, хоча й не влучив у нього. Після одного з його контр-випадів, широко розмахнувшись, зачепив Бенедикта Ґрейсвандіром за ліве вухо. На кілька секунд це сповільнило рухи брата, хоча й не так, аби вплинути на щось. Єдиним наслідком було лише те, що він посилив захист. Я продовжував насідати, але пробитися через його заслони виявилося нереальним. Поріз на моєму вусі був незначним, хоча кров стікала по мочці й крапала на плече, по кілька крапель за раз. Більше того, рана могла відволікти мене, і я постарався не звертати на неї уваги.

А потім зробив те, що мусив зробити, як би це не було мені страшно: залишив у своїй обороні невеличку прогалину, якраз навпроти мого серця, напевне знаючи, що Бенедикт не забариться нею скористатися. Так воно й сталось, і я лише останьої