Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

***

Ліна любила шкільну бібліотеку. Це було тихе місце, де проживали спокій, усамітнення і самовдосконалення. Книги, наче вірні друзі, припрошували до витонченої бесіди. Сьогодні вони, як ніколи, були налаштовані допомогти Ліні подолати відчуття безпомічності та відкинутості. Та й де ще провести годину, очікуючи заняття з англійської мови. Так тяжко, коли в навчальному процесі є «вікна» і ти змушений ховатися, щоб не потрапляти на очі однокласникам.

Серце стискалося від того слизького почуття  самотності. В осінні дощові дні це відчувалося гостріше. Як тіло бажало домашнього затишку, теплого чаю та приємної розмови, так душа Ліни хотіла любити і бути потрібною. 

— Ахматову і Гіппіус, будь ласка, — несміливо попросила дівчина в Анни Петрівни.

— Господи! Ліно! Дитя моє! Чому ти вся в сльозах? Що сталося? Оцінка погана чи знову однокласники ображали?

— Ні-ні! Нічого страшного! В око щось потрапило! – невміло брехала Ліна. Батько вчив завжди говорити правду. 

Від  погляду Анни Петрівни, яка тисячі разів бачила закоханих підлітків, не заховалося сором’язливе переминання Ліни з ноги на ногу,  відведений від Бернштейна погляд, коли дівчина зустрічала хлопця в коридорі чи зміна читацьких вподобань дівчини.

— А може хтось? – Анна Петрівна подумала, що від висповіданих почуттів дівчині стане легше. Ліна опиралася відвертим розмовам про того, кого називала про себе «тихою радістю».

— Та що Ви! Мені рано про таке думати! Я - неповнолітня!

— Свята простота! — розсміялася бібліотекарка. – «Любви все возрасты покорны».

— Пробачте, я не романтична натура, щоб закохуватися в такому ранньому віці.

— Ага-ага! – розсміявся від душі Анна Петрівна. – Та Бог з тобою, дитино! Знаєш, де шукати потрібну тобі літературу?

— Так. Тут все вивчене, як рахунок на п’яти пальцях! – повеселіла Ліна. 

Дівчині подобалося, що Анна Петрівна дозволяла їй хазяйнувати в бібліотеці, коли ніхто не бачив і самій шукати собі цікавезні книги.  Її тішило й те, що всі бібліотечні новинки потрапляли до неї в першу чергу.  Або ж одразу після «тихої радості». Часом Ал забував якийсь листочок зі своїми роздумами чи виписаними цитатами. Так заочно Ліна  познайомилася з ним. Дивно знати людину такою, якою її не бачать  інші. А можливо, він робив це для неї?

Ліна радісно поспішила до стелажів. Ось і заповітна книжечка Ахматової.

Доторкнувшись до книги, вона помітила, що хтось за нею пильно спостерігає з іншої сторони. Вона опустила очі… Це був Берні. І він все чув!  Вона поставила Ахматову назад, перейшла до іншого ряду. Історія повторилася. Александр Бернштейн продовжував дивитися на неї. Одразу згадалися його слова про «язик за зубами». Вона, оправдовуючись перед Анною Петрівною, набалакала лишнього. Тепер знайдеться ще один привід посміятися з неї.  Для його компанії якраз хороша новина. Вони з радістю будуть обпльовувати її  сором’язливість і страх перед хлопцями.

Ліна кинулася бігти до бібліотечного поста. Перед виходом з книжкового сховища, ноги начебто хто підкосив. Падаючи,  відчула, що її підтримали сильні руки.

— Бібліотека — не стадіон, щоб влаштовувати тут стометрівку! – підморгнув хлопець. – Тим більше, я тобі не партнер для парного забігу!

На щоках Ліни розцвіли маки. Вона ніяк не очікувала, що буде стояти ось так близько з ним. Як опис з книг, як сцена з кіно. Його погляд тоне в безмежній блакиті її очей, його руки тримають її,  губи розпливаються в  загадковій усмішці. Вона не могла мовити й слова. Всередині все тремтіло.

Він став для неї надособливим з того дня, як вона здобула прізвисько «Святоша». Так буває у п’ятнадцять. Хтось западе в душу, як копійка в скарбничку, а щоб вийняти — потрібно її розбити.

Його губи привідкрилися. 

«Невже він хоче поцілунку?»  — злякалася Ліна

—  Шкварко! —  він відняв одну руку від її спини і потріпав волосся на Ліниній голові. —  Я все бачив. Ти витріщалася на мене сьогодні в коридорі біля кабінету зарубіжки. 

Він опустив руку і продовжував тримати Ліну в кільці своїх обіймів.

Не знати чому, дивлячись їй в очі та не відпускаючи її, він сказав перше, що прийшло в голову.

Ліна зовсім розгубилася.

— Ви пп-рр-оосто чит-та-ли книгу. – залепетала засоромлена дівчина.

 Ал намагався не засміятися та не зміг стриматися. Вона стоїть з хлопцем так близько і думає не про поцілунки, а про книжки!

— А ти дійсно дивачка! І що ж тут такого? Невже школярі книги не читають? — почав піддражнювати її Берні.

Ліна вдихнула повітря і, ніби втягнувши з ним сміливості, тихо  промовила:

— Паустовського «Золоту троянду» навряд чи хтось в очі бачив… А ви читали на вісімдесят сьомій сторінці, нумерація зверху.

— Ага! Сталкериш? — йому сподобалася її щирість, але він не міг зупинитися, щоб не підтрунювати над Святошею.

— Ні, зовсім ні! – лице Ліни вкрили краплини поту. Не від розмови з хлопцем, а від того, що він її не відпускав. — За принцами не слідкують! Вони й так на видноті! 

— Хіба я принц?