Читати книгу - "Закохані в скарби предків, Rada Lia"

 — Можна?

Ася кивнула, поглядом запрошуючи його присісти. Якусь мить вони мовчали.

— Нічого повернути мені не хочеш? — запитав він з посмішкою. 

Щоки Асі стали червоними, наче томати. Вона витягнула з кишені кулон й простягнула його.

— Вибач, — промовила вона тихо, відводячи погляд в сторону, — я просто хотіла щось залишити на пам’ять.

— Про мене?

Її рука затремтіла й вона кивнула.

Чоловік взяв кулон й встав з-за столу. Потім підійшов до неї й застебнув їй його на шиї.

— Хай буде в тебе.

Він сів назад, продовжуючи дивитися на Асю. Дівчина не могла вимовити й слова. Кулон, здавалося, не давав дихати.

— Що будеш? — він кивнув на меню.

— Поки не хочу їсти, — ледь вимовила Ася. — Лише каву.

— Як скажеш, тоді я теж. 

— Я хочу тобі дещо розповісти, — сказав Гліб, коли вони зробили замовлення. — Про золото скіфів.

— Я знаю, — перебила Ася. — Знаю, що золото закопали німецькі солдати, коли тікали з України. А ти його знайшов.

— Частково це так. Але є й інша частина історії. Саме тому я хочу, щоб цей кулон лишився тобі.

Він на секунду замовк, ніби збираючись з думками, й продовжив:

— На території України діяла організація Аненербе, яка розкопувала кургани скіфів, займалася археологічними розкопками й розшукувала стародавні артефакти або золото. Але ти це вже і так знаєш. Моя бабуся Марія в 1943 році познайомилася з німцем, одним із тих, кого відправили на війну не питаючи, дев’ятнадцятирічний хлопець. Він там виконував чорнову роботу. Переносив речі, ящики, був напохваті. Вони почали зустрічатися, але приховували це від усіх, бо ж бабці моїй було б непереливки, якби хто дізнався.

— Заборонене кохання, — з посмішкою промовила Ася.

— Точно, — Гліб видихнув. — Та в січні 1944 року наші поперли загарбників з села, де жила бабуся. Німці поспішно відступали й не могли забрати з собою свою дорогоцінну ношу. Вони закопували награбоване в різних місцях, звідки при повторному нападі можна було б забрати сховане.

— Як от твій скарб біля дороги.

— Точно. Однак у цієї історії є ще один нюанс, — він підморгнув Асі. — Я не випадково знайшов скарб, я точно знав, де він знаходиться. Коли Карл, так звали німецького залицяльника бабусі Марії, тікав з усіма, він повідомив їй місце знаходження золота. Вони домовилися, що після війни разом заберуть золото й одружаться.

— Але цього не сталося?

— Ні, — похитав головою Гліб. — Коли солдати відступали, Карл загинув. Його застрелили. А бабуся через два роки вийшла заміж за свого односельця Івана. Хоча завжди пам’ятала й, здається, любила того Карла. Про золото скіфів вона все життя мовчала. Боялася, що її посадять за ґрати як зрадницю або ще щось втулять. Лише перед самою смертю розказала мені про все — і про скарб, і про своє велике кохання. — Гліб зітхнув. Ася ж зачаровано слухала його. — Тоді я й відкрив ресторан “Цезар” і з нього все почалося. І ти даремно вважаєш мене бандюком, — він посміхнувся лиш очима, — я звичайний чоловік, якому трохи пощастило.

— А кулон? — вона рукою обхопила прикрасу.

— Кулон я зробив з першої монети, яку дістав зі схованки. Він приносить мені удачу. Й він нас познайомив, — чоловік багатозначуще подивився на Асю, від чого їй перехопило подих. — Тож я хочу, щоб тепер кулон був у тебе.

— Дякую, — лише самими губами мовила дівчина. 

— Ти впевнена, що так буде краще для тебе? Останній раз запитую, — Вадим спохмурнів й втупився очима в Асю.

— Ага, — дівчина витягнула валізу з-під ліжка й почала закидувати туди речі. 

— Ася, подумай двічі. Він бандит. Чому ти йому віриш?

— Можливо тому, що я й сама крадійка, — безтурботно розсміялася дівчина.

— Послухай…

— Це ти мене послухай! — вона роздратовано повернулася до Вадима. — Хочеш ти того чи ні, а я поїду з ним до Лондона. І перестань так хвилюватися. Все зі мною буде добре.

— Він тобі подобається, — приречено промовив Вадим.

— Ага.  

До їхнього рейсу залишалося близько трьох годин. В аеропорту Шарля де Голля юрмилися люди. Туристи, які приїхали подивитися Париж, і ті, що навпаки від'їжджали, шукаючи кращого життя.

— Раніше приїхали, — констатувала Ася, озираючись.

— Так, раніше, — кивнув Гліб.

— Так завше буде? — дівчина показала очима на двох охоронців, що стояли поруч з ними.

— Після цієї ділової угоди в Лондоні, обіцяю, що зміню спосіб життя, — Гліб дивився на неї своїми чесними очима. — Ми переїдемо до Англії й там відкриємо новий бізнес. Будемо жити так, як ти захочеш.

Дівчина усміхнулася. Ася шукала очима Вадима, який мав прийти попрощатися з нею. Однак чоловіка не було видно. Вадим так і не з’явився. 

Стюардеса показувала якійсь жінці, як пристібатися у кріслі. Гліб вимкнув свій телефон й відвернувся до вікна. У Асі виступили сльози на очах. Вона потягнулася до кнопки, щоб вимкнути й свій, як побачила повідомлення від Вадима: “Удачі тобі, мала. Все буде добре. Побачимось!”

Дівчина відключила телефон й закрила очі. Їй хотілося одночасно і плакати, й сміятися. З середини її розривало почуття туги, що Вадим не прийшов. Та водночас їй полегшало від того, що він відпустив її.

Гліб постукав у двері. Всередині почувся шум й жіночі крики:

— Не заходь, це погана прикмета бачити наречену, — сміялися дівчата працівниці. Подруг в Асі не було, як і рідних, тож замість усіх була присутньою жіноча команда, яка допомагала їй організувати власне весілля. 

— Ася, треба йти, там реєстраторка чекає. Та й гості також, — промовив він обережно. 

Чоловік намагався не тиснути на неї, бо ж останнім часом дівчина була сама не своя — часто плакала або сміялася. І зміна між цими двома настроями могла відбуватися за долю секунди.

— Це ж ти настояв на весіллі в стародавньому англійському замку, — пролунало зсередини. — Я тільки на пошук своєї кімнати кожного разу витрачаю по пів години. Нічого, почекають твої гості.