Читати книгу - "Свобода"

тоді мати мовила: «Я не заперечую, щоб ти займалася спортом, але тільки для того, щоб ти навчилася командної гри та суспільної свідомості». На що Петті попросила: «То відішли мене до справжнього табору, де я не буду єдиним гарним гравцем! Я не можу грати в команді з тими, хто і м’яча впіймати не може!» А мати зітхнула: «Не впевнена, що для тебе буде корисно, щоб я заохочувала тебе до такої агресії та змагань. Розумію, я не фанатка спорту, але я не вбачаю ніякої радості в тому, щоб змагатися з людьми лише задля того, щоб їх перемогти. Чи не приємніше просто попрацювати разом задля того, щоб збудувати щось?»

Мати Петті була справжнім професійним демократом. Навіть зараз, у той час, як авторка пише ці слова, вона все ще лишається членом Нижньої палати штату Нью-Йорк, шановною пані Джойс Емерсон, яка відома своїми виступами на захист відкритого простору, бідних дітей та мистецтва. Раєм для Джойс був відкритий простір, де бідні діти можуть займатися мистецтвом за державні кошти. Джойс, уроджена Джойс Марковіц, з’явилася на світ у Брукліні в 1934 році, але із самого світанку своєї свідомості їй дуже не подобалося бути єврейкою. (Авторці досі цікаво, чи мати завжди говорила таким тремтливим голосом через те, що вона все життя відчайдушно намагалася позбавитися бруклінського акценту.) Джойс отримала стипендію на вивчення вільних мистецтв у лісах штату Мен, де вона й зустріла неймовірно некошерного батька Петті, з яким одружилася в унітарній універсалістській церкві Всіх Душ, що на Верхньому Іст-Сайді[23] в Манхеттені. На думку авторки, Джойс народила першу дитину, коли емоційно ще не готова була до материнства; хоча, можливо, сама авторка й не має права судити про це. Коли Джек Кеннеді[24] став кандидатом у президенти від демократів (що сталось у 1960 році), це подарувало Джойс почесний і хвилюючий привід не народжувати купу дітей та вдатися до роботи. Потім настав час боротьби за громадянські права, почалася війна у В’єтнамі, на політичному олімпі з’явився Боббі Кеннеді[25] — і це були навіть іще важливіші причини для того, щоб рідко потрапляти додому, де вже місця мало було для чотирьох малюків та няні з острова Барбадос, котра жила у підвалі. Джойс поїхала на перші для неї національні партійні збори 1968 року як делегат — прихильник убитого Боббі. Вона займала посаду партійного скарбничого округу, а пізніше посіла місце голови; у 1972-му та 1980 роках вона організовувала президентську кампанію Тедді[26]. Кожного літа, протягом усього дня, нескінченні волонтери із коробками листівок шастали в дім, де двері ніколи не бували зачиненими. Петті могла пускати слину й верещати шість годин поспіль, та ніхто цього не помічав, бо всім було байдуже.

Батько Петті, Рей Емерсон, був адвокатом і коміком-аматором, чий репертуар складався із жартів з пердінням та грубими пародіями на вчителів, сусідів і друзів з його дитинства. Тортури, яким він обожнював піддавати Петті, полягали в наслідуванні жінці з Барбадосу, Леллі, коли та не чула; він казав: «Перестаньте грать, перестаньте з’раз же» тощо і повторював це все гучніше й гучніше, доки Петті не вибігала з-за столу принижена, в той час як її брат і сестри верещали від захвату. Ця нескінченна розвага іноді змінювалась висміюванням тренера й наставниці Петті Сенді Мошер, яку Рею більше подобалося звати «Саааандра». Він постійно питав дівчинку, чи має «Саааандра» взагалі якихось залицяльників, чи — хи-хи-хи — можливо, їй більше до вподоби залицяльниці? І тоді брат і сестри повторювали хором за ним: «Саааандра! Саааандра!» Інші вражаючі засоби катування Петті полягали в тому, щоб заховати десь їхнього пса, Елмо, й удавати, що він був позбавлений життя за власним бажанням, доки Петті до вечора тренувалася із баскетбольною командою. Можна було також дражнити Петті, нагадуючи про помилки, що вона їх робила багато років тому: питати її, як почуваються кенгуру в Австрії, та чи вже читала вона останній роман відомої сучасної авторки Луїзи Мей Олкотт[27], або чи вона все ще вважає, що гриби належать до царства тварин. «Я нещодавно бачив, як один із грибів Петті полював на вантажівку, — бувало, казав батько. — Дивіться, дивіться на мене: от саме так, як я показую, він і полював!»

Частіше за все її батько виходив з дому після вечері, щоб поспілкуватися з бідними людьми, яких він захищав у суді за невелику винагороду або і зовсім безкоштовно. У нього була контора навпроти будівлі суду у Вайт-Плейнз. До числа його «безкоштовних клієнтів» входили пуерториканці, гаїтянці, трансвестита та фізично або розумово неповноцінні. У декого з них проблеми були настільки серйозні, що він навіть не сміявся з них за їхніми спинами. Проте у більшості випадків їхні негаразди його лише забавляли. У десятому класі, виконуючи шкільний проект, Петті посиділа на двох судових процесах, в яких брав участь її батько. То була справа проти безробітного чоловіка з міста Йонкерс, який забагато випив на День пуерториканців, і потім пішов на пошуки брата своєї дружини, наміряючись заколоти його ножем, але не зумів знайти його і замість нього порізав незнайому людину в барі. І тоді не лише її батькові, але й судді, й навіть прокуророві погана вдача та дурість підзахисного здалися кумедними. Вони весь час обмінювалися дуже помітними, підморгуваннями. Нібито жалюгідність, необачність та ув’язнення — то була лише свого роду інтермедія нижчого класу, створена задля того, аби якось додати барв у їх нудний день.

Коли вони їхали потягом додому, Петті запитала батька, на чиєму він боці.

— Гарне питання, — замислився Рей. — Ти маєш зрозуміти: мій клієнт — брехун. І жертва також брехала. Так само, як і хазяїн бару. Вони всі брешуть. Авжеж, мій клієнт потребував дуже сильного захисту. Але також потрібно служити і правосуддю. Іноді ми троє: я, обвинувач і суддя, — працюємо разом, тому що обвинувач працює із жертвою, або я працюю із підзахисним. Ти коли-небудь чула про змагальність судочинства?

— Чула.

— Добре. Іноді у мене, в обвинувача та судді є спільний опонент. Ми намагаємося обміркувати всі факти, щоб уникнути помилки. Хоча й не завжди, ось так. Останнє не записуй.

— Мені завжди здавалося, що за аналіз фактів відповідають присяжні, які перевіряють, чи вдосталь доказів для суду, а потім — інші присяжні, вже в суді...

— Вірно. Це запиши. Судовий процес за участі присяжних — звичайних громадян. І це важливо.

— Але