Читати книгу - "Бог Дрібниць"

«Плімут» належав колись Паппачі, Рахелиному й Естиному дідусеві. Після його смерті авто перейшло до Маммачі, їхньої бабусі, і ось Рахель з Естою їхали тепер до Кочина, щоб утретє подивитися там «Звуки музики». Всі пісні з цього фільму вони вже знали напам’ять.

Потім уся родина мала заночувати в готелі «Морська королева», де завжди відгонило несвіжою їжею. Номер замовили заздалегідь. А наступного дня рано-вранці вони мали заїхати в кочинський аеропорт по колишню дружину Чако — свою англійську тітку, Марґарет-кочамму, — і свою двоюрідну сестру, Софі-моль, які прибували з Лондона, щоб відсвяткувати в Аєменемі Різдво. За кілька місяців до того другий чоловік Марґарет-кочамми, Джо, загинув у автомобільній аварії.

Дізнавшись про це, Чако запросив їх до Аєменема. Не можна допустити, заявив він, щоб вони залишалися цього року на Різдво в Англії, самотні й пригнічені. У домі, переповненому спогадами.

Амму казала, що Чако так ніколи й не розлюбив Марґарет-кочамму. Маммачі не погоджувалася. Воліла вважати, що він не любив її від самого початку.

Рахель з Естою ще зроду не бачили Софі-моль. Проте наслухалися про неї чимало, особливо в останній перед приїздом тиждень. Від Крихітки-кочамми, від Кочу-Марії і навіть від Маммачі. Ніхто з них теж зроду її не бачив, але поводилися вони так, наче знайомі з нею вже хтозна-скільки. Весь той тиждень був просякнутий одним-єдиним запитанням: що подумає Софі-моль?

З дня на день Крихітка-кочамма невтомно підслуховувала розмови близнюків і щоразу, коли ловила їх на тому, що вони говорять між собою малаяльською, накладала на них невеликий штраф, який вираховувала з їхніх кишенькових грошей, а ще змушувала їх писати «штрафні речення»: Я завжди говоритиму англійською. Я завжди говоритиму англійською. І так сто разів. А потім підкреслювала останній рядок червоною ручкою, щоб наступного разу їй, бува, не підсунули те саме.

Ще Крихітка-кочамма силувала їх розучувати дорожню пісеньку, щоб заспівати в машині, коли вони вже повертатимуться назад до Аєменема. Треба було не переплутати слова й особливо стежити за вимовою.

Раді-ійте у Го-осподі за-авжди,

і зно-ову кажу-у я, раді-ійте,

раді-ійте,

раді-ійте,

і зно-ову кажу-у я, раді-ійте.

Естине повне ім’я було Естаппен Яко. Рахель була просто Рахель. Прізвища вони тимчасово не мали, бо Амму розмірковувала, чи не повернутися їй до свого дівочого, хоча, казала вона, для жінки вибір між прізвищем батька або чоловіка не такий уже й широкий. Еста взувся у свої бежеві штиблети з гострими носаками і зробив собі зачіс «під Елвіса». Свій особливий вихідний зачіс. З Елвісових пісень йому найбільше подобалася «Party». «Some people like to rock, some people like to roll, — упівголоса наспівував він часом, коли його ніхто не бачив, бренькаючи на бадмінтонній ракетці і закопилюючи на манір Елвіса губу. — But moonin' an' a-groonin' gonna satisfy mah soul, less have a pardy…»

Естині мигдалеві очі були трохи сонні, а нові передні зуби ще як слід не вирівнялися. Рахелині нові зуби поки що сиділи собі у яснах і чекали свого часу, наче слова в ручці. Всі дуже дивувалися, що за вісімнадцятихвилинної різниці у віці передні зуби у близнюків росли в кожного по-своєму.

У Рахелі волосся було зібране на маківці і звідти спадало фонтанчиком донизу. Вона стягнула його «токійською любов’ю» — гумкою з двома кульками; ні те, ні те не мало жодного стосунку ні до любові, ні до Токіо. В Кералі «токійська любов» пройшла випробування часом, і навіть нині, поцікавившись нею у будь-якій пристойній галантерейній крамниці, ви отримаєте ті ж таки дві кульки на гумці[7].

На зап’ясті у Рахелі був іграшковий годинник з намальованими стрілками, які завжди показували за десять другу. Одне з її заповітних бажань полягало в тому, щоб мати годинник, де можна було б виставляти собі який хочеш час, коли заманеться (адже саме для цього час насамперед і призначений, вважала вона). Завдяки червоним окулярам від сонця у жовтій оправі світ навколо почервонів. Амму казала, що ті окуляри шкідливі для очей, і просила надівати їх якомога рідше.

Сукенка для аеропорту лежала у валізі в Амму. До неї були і спеціальні панталончики в тон.

За кермом сидів Чако. Він був на чотири роки старший за Амму. Рахель з Естою не могли називати його чачен, бо тоді він іменував їх четан і чедуті. Якщо ж вони кликали його аммавен, то ставали для нього аппой і аммай[8]. Словом, назви його «дядечком» — і неодмінно станеш «тітонькою», а на людях тоді почуваєшся якось незручно. Тому близнюки називали його просто Чако.

Кімната Чако була від підлоги і до самої стелі напхана книжками. Він прочитав їх усі і цитував довжелезні уривки де треба і не треба. Принаймні потреби у тих цитатах не бачив ніхто, крім нього самого. Наприклад, коли вони того ранку вже виїжджали з воріт і кричали «До побачення!» Маммачі, яка вийшла провести їх на веранду, Чако ні з того ні з сього сказав: «Ні, Гетсбі наостанку виправдав себе; не він, а те, що тяжіло над ним, та отруйна курява, яку здіймали крила його мрії, — ось що на