Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

Незрілість української демократії не дозволила провести політичні реформи, натомість збереглася монополія комуністичної системи, представники якої саботували необхідні зміни в усіх сферах життя країни. На переконання В’ячеслава Чорновола, в Україні тривало будівництво соціалізму, не було розпочато приватизації, роздержавлення, демонополізації, не було проведено особливо нагальної для України аграрної реформи, а також фінансової й грошової реформ. Вихід із цієї ситуації В’ячеслав Чорновіл вбачав у переобранні складу Верховної Ради, яка була сформована за часів існування Союзу і тому не могла відображати інтереси та прагнення нового українського суспільства, створювала перешкоди політичним і економічним реформам. У 1993 році В’ячеслав Чорновіл заявив, що саме домінувальний комуністично-номенклатурний склад парламенту є причиною всіх негативних процесів у країні.

В’ячеслав Чорновіл був прихильником зміни системи виборів народних депутатів, виступав за заміну мажоритарної системи пропорційною або принаймні змішаною. Обґрунтовував це потребою структурування парламенту, необхідністю створити умови, за яких більша кількість демократів матимуть змогу бути обраними народними депутатами, а відтак можливістю створити новий коаліційний реформаторський уряд. Категорично проти такого проекту закону були налаштовані Президент Леонід Кравчук і ліві сили у Верховній Раді, а відтак далі існувала мажоритарна система виборів, тоді як у багатьох колишніх республіках СРСР уже був здійснений перехід до виборів на пропорційній основі. Відповідно, у парламенті зразка 1994 року зберігалося неструктуроване «болото» із колишніх представників владних структур і трудових колективів, що не мали чітких ідеологічних позицій.

Боротьба триває. Львів, 1986 р.

Поряд із законом про вибори влада за підтримки лівих сил домоглася ухвалення парламентом закону про партії, який позбавляв останні державної підтримки. Подібні ідеї містилися і в проекті Конституції України. В’ячеслав Чорновіл, який відстоював партійний плюралізм, гостро критикував такі ініціативи лівих і Президента Леоніда Кравчука, пояснюючи, що вони ведуть до однопартійності, існування партії влади, а відтак звуження можливостей народу впливати на владу.

У перші роки відновлення незалежності України намітився процес побудови президентської (чи принаймні президентсько-парламентської) держави. Відповідно, у регіонах з’явилися посади представників Президента, які мали досить широкі повноваження. Така владна політика не знаходила підтримки у В’ячеслава Чорновола. Він виступав за перетворення України на парламентсько-президентську республіку, в якій Президент є главою держави, а не керівником виконавчої влади. В’ячеслав Чорновіл послідовно просував ідею запровадження широкого народовладдя, яке реалізовувалося б участю кожного громадянина у виборах не тільки Президента чи депутата парламенту, а й мера чи старости, судді і, можливо, начальника поліції. Відтак він вкрай негативно оцінював запровадження інституту представників Президента, якими здебільшого стали колишні компартійні секретарі. В’ячеслав Чорновіл підтримував поступове надання місцевим органам влади мірою зміцнення державних структур і держави в цілому значних прав, розкривав усі переваги самоврядування. У 1991 році він навіть виступав за федералізацію України, проте у зв’язку із загрозою розколу країни відмовився від цієї ініціативи, хоча виношував ідеї зміни територіального устрою в бік зменшення кількості адміністративних одиниць.

Недвозначними були погляди В’ячеслава Чорновола на питання національних меншин і державної мови. Він послідовно відстоював існування в Українській державі єдиної державної – української – мови як важливого чинника консолідації суспільства, наполягав на рівних з етнічними українцями правах і обов’язках представників національних меншин, не заперечував проти можливості дублювання документації мовою національної меншини в окремих місцевостях поряд із повноцінним функціонуванням там державної мови, підтримував ідеї національно-культурного самовизначення, національно-культурної (а не територіальної) автономії представників нацменшин.

В’ячеслав Чорновіл вболівав за відродження української нації як в етнічному, так і в політичному розумінні; вважав неминучим створення єдиного українського політичного тіла, яке поряд із етнічними українцями складатимуть і представники національних меншин і яке формуватиметься перш за все на традиціях державоутворювального етносу[91].

Важливе значення для формування національної єдності, на переконання В’ячеслава Чорновола, мають, окрім мови, релігія, традиції, свята, пам’ятники, символи тощо. Ще в 1987 році, перебуваючи на посаді редактора журналу «Український вісник», він підтримував відродження української православної та греко-католицької церков[92]. На посаді голови Львівської обласної ради Чорновіл сприяв відродженню церков, ліквідації символів тоталітарного минулого, відновлював національні символи й свята. Свята і пам’ятники, як він вважав, є дуже важливими для виховання молоді. Тому серед всенародних свят В’ячеслав Чорновіл не бачив ні дат більшовицьких переворотів, ні червоних першотравнів, ні жіночого дня, заснованого Кларою Цеткін (його мав би замінити День матері). У суверенній Україні, на його думку, державними святами мали б бути Різдво і Великдень, День Незалежності, День Злуки, День Конституції, День національної єдності (1 грудня), День пам’яті загиблих у всіх війнах, День Українського духу. В’ячеслав Чорновіл вважав наругою над державною символікою й положеннями Конституції про ідеологічний плюралізм суспільства численні пам’ятники «вождю», споруджені за вказівками колишніх компартійних органів на центральних площах українських міст і сіл.

Непокоїли В’ячеслава Чорновола і стан українських засобів масової інформації, скорочення кількості газет та журналів, загалом загроза інформаційному простору держави. Зменшення тиражів друкованих видань можна простежити на прикладі наймасовіших газет. Так, газета «Сільські вісті» в 1991 році мала наклад 1800 млн примірників, а в 1992-му – вже 232 тис.; «Независимость» у 1991 році – 1098 млн, а в 1992-му – 232 тис.; «Літературна Україна» в 1991 році – 195 тис., а в 1992-му – 62 тис.; «Народна газета» в 1991 році – 96 тис., а в 1992-му – 30 тис. Тенденція до зменшення накладів тривала. За даними Міністерства зв’язку, передплатні тиражі газет та журналів, зокрема місцевих видань, впали з 63,7 млн примірників у 1992 році до 14,7 млн у 1994 році, тобто в 4,3 раза.

У Шевченківському гаї Львова. Справа наліво: М. Осадчий, В. Чорновіл, Я. Ступак. 1986 р.

Загрозливим був і стан української мови в пресі. У 1994 році з 400 газет, розрахованих на загальнодержавну, регіональну й зарубіжну читацьку аудиторію, винятково українською мовою друкувалося 103 (25 %), винятково російською – 85 (21 %). Поширилося явище багатомовності видань, коли одночасно друкували матеріали українською і російською (чи іншими) мовами. Таке право задекларували 40 % зареєстрованих у першому півріччі 1994 року газет і журналів, які розповсюджувалися по всій державі.

Про загрозливу тенденцію деукраїнізації національної преси і звуження українськомовного інформаційного простору йшлося у довідці «Про становище у видавничій справі України» заступника голови Держкомвидаву України Івана Ковби та у звіті головного редактора газети Верховної Ради України «Голос України» Сергія Правденка[93]. Представники українських медіа зверталися по допомогу до влади. Зокрема, лист до вищих органів влади країни підписали редактори дев’яти найбільших газет. У ньому наголошувалося, що внаслідок подорожчання передплати знизилися тиражі газет, а через зменшення завезення паперу з Росії зменшилася періодичність їх виходу; відповідно, розпадаються творчі колективи, знецінюється праця журналістів, відбувається перехід кадрів у комерційні структури; гіперінфляція вкупі з девальвацією українського карбованця ставлять під загрозу не