Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Кожен світанок приносить аромат надій. Але у моєму бутті вони завжди випаровувалися до полудня. 
Скільки разів я починала все з початку?  Перше місце праці, друге, третє... десяте. У резюме, можливо, це виглядало, як кроки кар'єрного зростання. Насправді – це ж безкінечний пошук себе.  
Я не одразу визнала, що я просто тікаю. Але, зрештою зрозуміла це.  

Тікала з однієї контори в іншу, від одного шефа до наступного, ніби сподівалася, що десь там мене чекає істинне призначення. Але через декілька місяців обов'язково з'являлося це відчуття – ніби щось важливе пролетіло мимо, і я знов не там, де мала би бути.  

"Кортекс Інвест" став черговою зупинкою. І якщо чесно — я вже не вірила, що тут щось зміниться. Компанія займалася фінансовим консалтингом, але для мене всі ці бізнесові терміни залишалися порожнім звуком. Вони продавали щось абстрактне — поради, прогнози, графіки. Люди в костюмах ходили коридорами з розумними обличчями, а вечорами вимірювали своє життя кількістю укладених угод.  
Мені було все одно.  
Мій обов'язок — перевіряти документи, надсилати листи, складати таблиці. Робота, яка могла бути у будь-якій фірмі, будь-де.  
Звичайний етап.  
Я переступила поріг офісу і направилася на свій дес'ятий поверг. Уже в кабінеті в ніздрі здарив пил від кондиционера і аромати, які линули від колег.  
— Карино! — голос Антона з бухгалтерії порушив ранковий напівтемряву. — Ти ж нагадаєш мені про рахунки для "ГлобалТранс"?  
Я ствердно кивнула, прямуючи до свого робочого місця.  
— Звісно.  
По суті, я вже забула, про що йшлося, як і про всі інші справи. Робота наче вислизала, не залишаючи після себе жодного сліду.  
"Ми з тих, хто розчиняється в юрбі."  —  мамин голос відлунював у голові, ніби вона стояла поруч.  
Я намагалася зливатися з натовпом. Все життя.  

За кілька годин у коридорі почали лунати чіткі удари каблуків. Тетяна Савчук прийшла на роботу. Її боялися всі — від стажерів до керівників середньої ланки. Вона була мовчазною легендою офісу. Тридцять дев'ять років, незаміжня на лобі якої написано "кар'єристка". Жінка, яка знала, як лишатися видимою.  
Ми зіткнулися біля кавомашини. Її погляд ковзнув по мені, холодний і незацікавлений.  
— Карина... — промовила вона, ніби пробувала моє ім'я на смак.  
— Доброго ранку.  
Її губи стиснулися в ледь помітній посмішці.  
— Ви... як там у вас? Влаштувалися?  
Я кивнула.  
— Так, все добре.  
— Правда?  
Мені здалося, що в її голосі промайнув насмішливий відтінок.  
— Ви ж змінюєте роботи, як рукавички.  
Моє серце стиснулося.  
Звісно, вона перевірила резюме.
 — Тут не буде інакше, правда?  
Я хотіла щось відповісти, але вона вже відвернулася, залишивши мені лише легкий шлейф парфумів — гострих, з гіркою ноткою жасмину.  

Я дивилася їй у спину, і в мені повільно закипала злість.  
"Вона теж думає, що я просто сіра миша."  
Але знаєш що, Савчук? Я ще не вирішила, ким хочу бути в цьому житті. Але якщо я залишуся тут, то точно не сірою.  
Білий монітор висвітлював обличчя, відблискував у склі старого офісного столу. Стовпчики цифр миготіли перед очима, але я бачила в них не звіти — я бачила чергову спробу втекти.  
Втекти від життя, яке не було моїм. Останні два тижні я старанно вчилася виглядати зайнятою. Запам'ятовувала паролі, обов'язки, вимоги, але нічого з цього не затримувалося в голові. Як і на кожній із десятків робіт до цього.  
Складач комерційних пропозицій у торговій компанії. Оператор гарячої лінії в банку. Помічниця юриста. Продавчиня в бутіку косметики.  
І ось тепер... хто я? Нудні договори, накладні, звіти. Купа паперу, який потрібно сортувати, підписувати, заносити в електронну систему. І тиша.  
Ненавиділа цю тишу.  
Вона нагадувала мені, що я знов не там, де мріяла опинитися.  
Але, врешті, а що я мріяла?  
Відірвавши погляд від екрану, я зупинилася на вікні. За ним – похмура осінь, що зливалася з сірими будинками. Дрібний дощик бив по склу, і глибокий смуток заповнював серце, наче крижана вода.  
Щоразу, змінюючи місце роботи, я вірила, що саме тут усе буде по-іншому.  
І щоразу життя перетворювалося на нескінченний перелік обов'язків, який не мав жодного стосунку до мене.  
— Карина! — різкий голос прорізав повітря, змусив здригнутися.  
Я обернулася.  
Знову Тетяна Савчук. Вона — керівник адміністративного відділу — мій безпосередній начальник.  
— Вже здала звіт по замовленнях за минулий тиждень?  
Її холодний погляд пронизав мене наскрізь.  
— Ще ні... майже закінчила, — пробурмотіла я, намагаючись не відводити очей.  
— Майже — це не закінчила. Тут не університет, щоб тягнути час, — вона склала руки на грудях. — До обіду, Карино. Без відмовок.  
Мої пальці стиснулися в кулак під столом.  
Я бачила таких, як вона, на всіх роботах. Жінки, які перетворювалися на залізо, щоб вижити в офісних джунглях. Вони були наче механізми, які працювали без збоїв і не терпіли таких, як я — тих, хто постійно шукає щось більше.  
— Зрозуміло, — видихнула я, ковтаючи роздратування.  
Її погляд затримався на мені трохи довше, ніж потрібно.  
— Подивимося, як ти тут затримаєшся, — кинула вона наостанок, розвертаючись на своїх шпильках.  
Я проводила її поглядом, стискаючи щелепу.  
Затримаюся?  
Тільки якщо знову не захочу втекти.  
________

 Час тягнувся повільно, мов густа смола. 
До обіду залишалася година, а мені здавалося, ніби я вже прожила тут половину життя. Пальці машинально друкували, але думки витали далеко від офісу. 
Може, колись я хотіла бути журналісткою. Може, письменницею. А може лікаркою? Але натомість я клацала по клавіатурі, заповнюючи рядки з адресами й сумами. Десь глибоко всередині жила мрія — маленька, забута, притрушена пилом, як коробка з дитячими листами. Я боялася її відкрити. Бо якщо зазирнути всередину — можна побачити, що вона вже давно мертва. 
Тиша офісу різала по нервах. 
Раптом у повітрі задзвеніло повідомлення в корпоративному чаті.