Читати книгу - "Леді Африка"

6

Батько був біля коней, але щойно добіг до нас, одразу вхопив мене й міцно притиснув до грудей. Значить, мене врятовано, врятовано ще раз, тепер уже по-справжньому.

Бішон Сінґх доглядав наших коней у стайні Елкінґтонів і бачив, як я пробігала повз нього. Коли він дістався до пагорба, Падді вже стояв у мене на спині з широко роззявленою чорною пащекою, з якої капала слина. Лев загарчав, і цей звук майже зупинив Бішона Сінґха та шістьох чи сімох конюхів, які бігли слідом зі страшним галасом, щоб здатися левові значно більшими, ніж вони є насправді, й значно дужчими. За ними з’явився бвана[9] Елкінґтон. Він важко ніс свій гладкий тулуб на гору й щосили змахував довгим батогом кібоко[10], який здіймався високою хвилею та електризував повітря навколо свого кінчика.

— Левові не подобається, коли його дражнять батогом, — розповідав Бішон Сінґх. — Та бвана ще раз гучно ляснув. А потім кинувся до Падді та почав кричати, знову й знову ляскати, й нарешті Падді не витримав. Він помчав на свого господаря так швидко, що бвані Елкінґтону довелося втікати до баобаба. Він у мить злетів на дерево, а Падді заревів, наче сам Зевс. Згодом левові таки довелося піти геть.

Рана зяяла на нозі від литки й угору стегном та горіла так, мовби я тримала ногу над полум’ям. Я відчувала кожен глибокий свіжий поріз, залишений кігтями Падді на моїй спині; трохи менші були на шиї під просоченим кров’ю волоссям. Після того як прибув лікар, батько вийшов до іншої кімнати й там щось різким шепотом говорив Джимові й місіс Елкінґтон про те, що далі робити з Падді. За деякий час із сусідньої ферми прибіг тото й сказав, що Падді вбив сусідського коня та кудись поволік.

Джим і батько зарядили рушниці й наказали конюхам приготувати їхні мотики. В моїй душі тим часом вирували суперечливі почуття. Наразі Падді був на волі. З одного боку, я турбувалася через те, що він може повернутися на ферму й знову на когось напасти — на будь-кого. Та водночас я співчувала Падді. Він був левом, і вбивство під час полювання закладено йому природою.

Лікар дав мені настоянку опію, а потім почав зашивати рану гачкуватою голкою з товстою чорною ниткою. Я лежала на животі, а Бішон Сінґх тримав мене за ногу, його тонкі сталеві браслети погойдувалися на руці. Я бачила білу чалму, обгорнуту навкруг голови стільки разів, що неможливо було знайти, де саме закладено кінець. Вона нагадувала казкову змію, що пожирає власний хвіст.

— Той батіг налякав Падді не більше, ніж комаха, — сказав мені Бішон Сінґх.

— Що ти маєш на увазі?

— Що таке батіг для самого лева? Певно, він був готовий тебе відпустити. Або, можливо, ти з самого початку не надто була йому потрібна.

Я відчувала, як рухається голка, — вперед-назад, немовби крізь моє тіло пробігав несильний струм. Слова Бішона Сінґха вдарили мене іншим струмом.

— І наскільки ж я була йому потрібна?

— Чудове запитання, Беру, — він загадково усміхнувся. — І раз ти вже сьогодні не вмерла, ще матимеш трохи часу, щоб знайти відповідь.

Я залишилася в Елкінґтонів на кілька тижнів, і весь цей час місіс Елкінґтон приносила мені на бамбуковій таці різні ласощі: зацукрований імбир, фаршировані яйця та охолоджені соки. На кухні для мене щодня готували свіжі торти, начебто це якось могло компенсувати те, що зробив Падді, який тепер похмуро, а інколи просто моторошно гарчав у дощаній загорожі за головним пасовиськом.

По тому, як лев утік, його зловили аж на четвертий день та привезли зв’язаним. Коли місіс Елкінґтон сказала, що лева замкнули, це мало б мене заспокоїти, але від цієї думки чомусь болісно стиснулося серце. Я спровокувала Падді тим, що бігала в нього перед носом, і тепер він страждав за те, що було для нього природним. Я почувалася винною і щоразу, коли лягала у вузьке ліжко в домі Елкінґтонів, виття Падді звучало мені докором. Я затискала вуха руками й казала собі, що лев замкнений десь далеко. Але це не стільки заспокоювало, скільки завдавало нового болю. Я була в безпеці, але мене мучили страждання Падді.

Коли я нарешті змогла на возі поїхати до Найробі, а далі потягом до Нджоро, увесь шлях долала з відчуттям, що звільнилася з в’язниці, в яку сама себе замкнула. Вирвалася з-за ґрат, якими були жахливі стогони Падді. Однак я не перестала думати про нього й бачити страшні сни, поки не розповіла про все Кібії. Він та ще кілька тото сиділи немов прикуті до місця, поки я розписувала деталі своєї пригоди; моя історія дедалі довшала й робилася щораз страхітливішою, а я — все хоробрішала та дужчала. Тепер я була героєм чи воїном, а не жертвою, на яку полювали, яку насилу вдалося врятувати.

У кіпсіґісів кожен справжній моран повинен полювати на лева й убити його, щоб стати гідним свого списа. Якщо це не вдасться, він житиме в ганьбі. Однак якщо він упорається — це буде головна подія в його житті. Вродливі жінки в піснях називатимуть його ім’я, вірші про його подвиг увійдуть в історію племені; їх знатимуть напам’ять усі діти, які гратимуться в полювання на лева. Я завжди страшенно заздрила тому, що на Кібії чекає таке майбутнє з можливістю показати власну звитягу й зажити слави. Тому нині тішила себе тим, що пережила таке, чого він ще не спізнав. Річ у тім, що, хоч би як я прикрасила чи обробила історію з Падді, це було насправді, а я залишилася жива й можу її розповісти. Я просто хміліла від цього. Почувалася майже непереможною: здавалося, можу пережити ледь не все у світі. Але я, звісно, й гадки не мала, що готує для мене життя.

— Ми з Еммою вважаємо, що тобі треба ходити до школи в Найробі, — сказав мені батько за кілька тижнів по тому, як я повернулася додому