Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискувала велика парова кавоварка.

— Що замовите? — спитав бармен.

— Nada.

— Otio loco mas [3],— сказав бармен і відвернувся.

— Маленьку чашечку, — мовив офіціант.

Бармен налив йому кави.

— Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок не блищить, — зауважив офіціант.

Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.

— Ще одну? — спитав бармен.

— Ні, дякую, — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.

«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».

СВІТЛО ЖИТТЯ

Коли ми з'явилися на порозі, господар бару окинув нас поглядом, тоді простяг руку й накрив скляними покришками обидва блюда з безплатною закускою.

— Налийте пива, — сказав я.

Він націдив пива, зняв лопаточкою піну й чекав, тримаючи кухоль. Я поклав на прилавок п’ять центів, і він посунув пиво до мене.

— А вам? — звернувся він до Тома.

— Пива.

Він налив ще кухоль, зняв піну і, побачивши гроші, віддав пиво Томові.

— Що це за штуки? — спитав Том.

Господар не відповів йому. Він позирнув через наші голови й звернувся до чоловіка, що тільки-но зайшов:

— Слухаю вас.

— Віскі,— мовив той.

Господар дістав пляшку й дві склянки: одну порожню, другу— з водою.

Том простяг руку й зняв покришку з одного блюда. Там були мариновані поросячі ніжки, а щоб їх брати, поряд лежали дерев'яні щипці, схожі на ножиці з двома дерев'яними виделками на кінцях.

— Ні,— сказав господар і знову накрив блюдо покришкою.

Том уже тримав у руці оті ножиці з виделками.

— Поклади назад, — звелів господар.

— Ідіть ви… — сказав Том.

Господар поліз рукою під стойку, не спускаючи з ока нас обох. Я поклав перед ним п'ятдесят центів, і він випростався.

— Слухаю вас.

— Пива, — сказав я, і, перше ніж наливати, він зняв покришки з обох блюд.

— Ці бісові ніжки вже засмерділися, — сказав Том і виплюнув на підлогу те, що вкусив.

Господар промовчав. Чоловік, що пив віскі, заплатив і вийшов не озираючись.

— Сам-ти засмердівся, — сказав господар. — Знаю вас таких. Усі ви смердючі поганці.

— Він каже, що ми поганці,— мовив Томмі до мене.

— Знаєш що, — сказав я, — ходімо звідси.

— Забирайтесь геть, поганці,— сказав господар.

— Я вже сказав, що ми йдемо, — відрубав я. — Без вас надумали.

— Ми ще заглянемо, — сказав Томмі.

— Я тобі заглянуї — посварився на нього господар.

— Скажи йому, що він не за тих нас має,— обернувся до мене Томмі.

— Ходімо, — відказав я.

Надворі було хороше й темно.

— Що це за бісів закуток? — спитав Том.

— Не знаю, — відповів я. — Гайда на станцію.

Ми увійшли в те містечко з одного кінця, а виходили з другого. Скрізь пахло шкірою, дубом і наваленою купами тирсою. Коли ми дісталися туди, вже смеркало, а тепер зовсім споночіло, бралося на морозець, і калюжі на дорозі підмерзли по краях.

У приміщенні станції сиділи п'ять повій, що дожидали поїзда, шестеро білих чоловіків та четверо індіанців. Там було тісно, гаряче від груби й повно чаду. Коли ми зайшли, ніхто не розмовляв, і віконечко каси було закрите.

— А двері хто зачинятиме? — обізвався чийсь голос.

Я подивився, хто це сказав. То був один із білих. Одягом він не різнився від інших — шкіряні штани, груба картата сорочка, гумові чоботи лісоруба, — але був без шапки, обличчя мав незасмагле, а руки тендітні й білі.

— Ну, може, зачините все-таки?

— А чого ж, — відповів я і причинив двері.

— Дякую, — сказав він.

Чолов'яга, що сидів поряд, пирхнув.

— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.

— Ні.

— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.

Кухар міцно стулив губи й відвернувся.

— Він мастить руки лимонним соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив посуд, нічого й думати. Бачиш, які вони в нього білі?

Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там ще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила Щонайменше дев'ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого Шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Інші дві були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом блондинки.

— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той самий чолов’яга й кивнув головою на кухаря.

Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.

Кухар обернувся і різко мовив до неї:

— Замовкни ти, бісове одоробло.

А вона й далі сміялася, вся колихаючись.

— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…

Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне заважила б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися статечно.

Крім кухаря й того чолов'яги, що розказував про нього, там були ще два лісоруби — один з цікавістю прислухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий, здавалося, чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіанців, а один стояв, прихилившись до стіни.

Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:

— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.

Я засміявся і переказав його слова Томмі.

— Побий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.

Потім озвався кухар:

— А скільки вам років, хлопці?

— Мені дев'яносто шість, а йому шістдесят дев'ять, — відказав Томмі.

— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом гладуха. Вона таки справді мала гарний голос.

Інші повії навіть не всміхнулися.

— Невже не можна відповісти як годиться? — сказав кухар. — Я ж питав вас по-дружньому.

— Одному сімнадцять, другому дев'ятнадцять, — відказав я.

— Що ти верзеш? — обернувся до мене Томмі.

— Не хвилюйся, все гаразд.

— Можете звати мене Еліс, — сказала найгладша повія і знов затряслася від сміху.

— Це твоє ім'я? — спитав Томмі.

— Авжеж, — відказала вона. — Еліс. Правда ж? —