Читати книгу - "Будденброки"

І справді, тиха, худенька дівчинка з довгастим, старкуватим обличчям творила біля столу чудеса. На питання, чи не насипати їй ще одну тарілку юшки, вона протягло й покірно відповіла: «Та-ак, про-о-шу!» Риби, а так само й шинки, вона набирала двічі, щоразу виловлюючи найбільші куски, а заразом нагортала цілу купу городини, тоді короткозоро схилялась над тарілкою і мовчки, без поспіху, старанно поїдала все великими шматками. На слова старого господаря вона здивовано підвела голову і тільки протягло сказала, лагідно й наївно: «О го-осподи… дядьку!» Але не збентежилась, їла далі з інстинктивним; жадібним апетитом бідної родички за багатим столом, хоч знала, що так не личить і що з неї глузують, байдуже усміхалась і знову накладала собі на тарілку смачних речей, терпляча, вперта, голодна й хирлява.

Розділ шостий

Аж ось на двох великих кришталевих тарелях принесли листковий пудинг — багатошаровий витвір із марципанового тіста, малини, бісквіту і яєчного крему; ту ж хвилю на другому кінці столу блиснуло полум’я: то дітям подали Їхні улюблені ласощі — облитий спиртом і підпалений пудинг з родзинками.

— Томасе, синку мій, будь такий ласкавий, — мовив Йоганн Будденброк і дістав з кишені штанів велику в’язку ключів. — У другому льоху праворуч, друга полиця, за червоним бордо дві пляшки… втямив?

Томас, що розумівся на таких дорученнях, вискочив з-за столу і невдовзі вернувся з пляшками, вкритими порохом і павутиною. Тільки-но з тієї непоказної оболонки полилася в чарочки золотаво-жовта, солодка, вистояна мальвазія, як пастор Вундерліх підвівся з місця. За столом запала тиша, і він невимушеним, товариським тоном, який полюбляв навіть у церкві, гладенькими зворотами почав тост. На його блідому обличчі заграла тонка, лукава усмішка. В одній руці він тримав чарку, а другою час від часу робив вишуканий жест, підкреслюючи ним свою мову.

— А тепер, щирі мої приятелі, хай нам буде дозволено вихилити чарочку цього благородного трунку за щасливе життя наших вельмишановних господарів у новій, такій пречудовій оселі! За щастя й здоров’я родини Будденброків, за всіх її членів, і присутніх тут, і відсутніх, віват! «Відсутніх? — думав консул, схиляючи голову перед простягненими до нього чарками. — Кого старий Вундерліх має на думці? Франкфуртських родичів та ще Дюшаиів з Гамбурга чи, може, натякає на щось інше?»

Він устав, щоб цокнутися з батьком, і ласкаво глянув йому у вічі.

Та саме тоді підвівся зі свого місця маклер Гретьєнс, на що йому треба було немало часу; коли ж він нарешті став на рівні ноги, то проголосив деренчливим голосом тост за фірму «Йоганн Будденброк» і за її подальший ріст, поступ і процвітання на славу рідного міста.

Йоганн Будденброк, як голова сім’ї і старший представник торгового дому, склав усім дяку за тепле слово й послав Томаса по третю пляшку мальвазії, бо помилився, гадаючи, що стане двох..

Лебрехт Крегер також узяв слово. Він дозволив собі вільність: лишився сидіти, вирішив, що так його мова справить ще більше враження, і тільки завзято жестикулював головою і руками, коли виголошував тост за господинь дому — мадам Антуанету і пані Елізабет.

Та коли він скінчив, коли пудинг був уже майже доїдений, а мальвазія випита, тоді, відкашлюючись, повільно підвівся Жан-Жак Гофштеде. У всіх за столом вихопилось одностайне «Ах!», а діти з радощів аж заплескали в долоні.

— Так, excusez![23] Я не міг собі відмовити… — почав він, однією рукою злегенька поторсавши свого гострого носа, а другою витягаючи з кишені аркуш паперу.

В залі запала глибока тиша. Аркуш, якого він тримав тепер у руках, був зворушливо, строкато розмальований, і на одному боці, в овалі з червоних квіточок та золотих закруток, красувався напис. Гофштеде зачитав його:

— «З приводу дружнього запрошення на радісне свято новосілля в щойно придбаному будинку родини Будденброків. Жовтень тисяча вісімсот тридцять п’ятого року».

Тоді перевернув аркуш і почав ледь тремтячим старечим голосом:

Любі друзі! Як сьогодні

В пісні цій забути вас,

Цю оселю — дар господній

Вам до віку, не на час?!

Другові з волоссям сивим

І дружиноньці його,

Їхнім діточкам щасливим

Вірша присвячу цього.

Люба ваша мені згода:

Ви ж — як ті боги колись,

Мов Венери мила врода

І Вулканів хист зійшлись.

Хай майбутнє зловороже

Вам утіхи не урве.

Кожен день хай щось хороше

Вам приносить і нове.

Радість без кінця й без краю

Ваше щастя дасть мені.

Скаже й погляд мій, що маю

Я у серці, в глибині.

Тож в добрі живіть віднині

Й споминайте залюбки

Друга, що в своїй хатині

Склав для вас оці рядки.

Гофштеде вклонився, і все товариство бурхливо заплескало в долоні.

— Charmant, Гофштеде! — вигукнув старий Будденброк. — За твоє здоров’я! Ні, таки чудово!

А коли пані Елізабет підняла чарку, щоб цокнутися з поетом, її ніжні щоки ледь почервоніли — дона добре помітила, як Гофштеде на слові «Венера» чемно вклонився в її бік…

Розділ сьомий

Загальне пожвавлення дійшло до найвищої межі, і пан Кеппен відчув доконечну потребу розстебнути кілька гудзиків на жилеті, але, на жаль, про це годі було й мріяти, бо навіть літнім чоловікам такого не дозволялося. Лебрехт Крегер сидів так само рівно, як і на початку обіду, пастор Вундерліх був і далі блідий і коректний, старий Будденброк хоч трохи й відхилився назад, але тримався якнайпристойніше, і тільки Юстус Крегер явно захмелів.

А де дівся доктор Грабов? Пані Елізабет підвелася й непомітно вийшла з їдальні, бо в кінці столу місця мамзель Юнгман, доктора Грабова і Христіана були порожні, а в ротонди долинав ніби стримуваний плач. Вона швиденько проминула в двері за спиною в служниці, що саме заносила масло, сир і фрукти, — і справді, в сутінку, на м’якій лавці, що кільцем оточувала середню колону, чи то сидів, чи то лежав, а швидше корчився малий Христіан і тихо, розпачливо стогнав.

— Ох боже мій, пані! — вигукнула Іда, що стояла з лікарем коло нього. — Хлопець заслаб, йому так погано!

— У мене живіт болить, мамо, так болить, що хай йому чорт! — жалібно простогнав Христіан, і його круглі, глибоко посаджені очі над завеликим носом неспокійно забігали, «Хай йому чорт» вихопилось у нього тільки з великого розпачу, але пані Елізабет зауважила:

— Коли ми будемо казати такі слова, то бог покарає нас ще тяжчим болем!

Доктор Грабов помацав пульс; його лагідне