Читати книгу - "Золотий фараон"

— Що ви там робите, мерзотники? — загорлав він. — Невже зламали саркофаг?

Він підніс і праву руку. Блиснула важка золота палиця і загрозливо сяйнула над головою Мунхераба. Той благаюче простяг руки:

— Не бий нас, великий Сейтахте! Ми не чіпали твого витвору.

— Ми тільки милувалися ним, пане, — боязко додав Еменеп.

Він притьмом зачинив дверцята і сховався за Мунхерабом. Його обличчя виказувало удавану покору і слухняність.

Тесля опустив свою золоту зброю і здивовано втупився в обох чоловіків. Вони назвали його «великий Сейтахт», «пан», і він не міг збагнути, чому раптом почали звертатися до нього, наче до урядовця.

Голосом, приязнішим, аніж того хотів, Сейтахт наказав:

— Ходімо до скарбниці. Допоможете мені спакувати золоті речі, що я там познаходив.

Менафт мерщій витяг голову з вилому в стіні. Він чув усе, про що розмовляли — голосно чи ледь чутно — в усипальні. Тепер він полегшено зітхнув. У таємничому перешіптуванні водоноса й гончара йому вчувалося щось вельми лихе. Він навіть твердо поклав собі перешкодити обом, якщо вони наважаться відчинити саркофаг. Коли він не годен захистити від грабіжників скарби, то принаймні перешкодить чіпати бога в золотій труні.

Оте простацтво сподівалося знайти в саркофазі чародійну річ, що надає своєму владареві великої могутності. Однак такої речі там не було.

Останній — четвертий — саркофаг ховав у собі не чародійну річ, а витвір мистецтва неповторної краси. Тесля ніколи не бачив цього витвору, інакше-бо він не завагався б зірвати дверцята всіх чотирьох саркофагів, аби дістатися нарешті до саркофага з жовтого кварциту. В ньому вкладено — одна в одну — дві труни з визолоченого дерева. В меншій лежав скарб, вартий цілого царства. Він був такий важкий, що тоді, багато років тому, десять чоловіків ледве його несли.

У Менафта перед очима виразно постали події, що вкарбувалися йому навіки в пам'ять. Погребний провід уже вирушив. Найвищі урядовці й можновладці тягли катафалк на полозах. На ньому стояла труна, де спочивало набальзамоване тіло фараона Тутанхамона.

Труна була найдовершенішим витвором мистецтва, який будь-коли бачив Менафт. Викута із золотої бляхи завтовшки з волову шкіру, вона в руках найкращих єгипетських золотарів набула постаті бога Осіріса. І так яріла ця золота труна, що засліплені люди заплющували очі.

Цей витвір мистецтва поставили в другу труну, вирізьблену із дубового дерева і визолочену. Як і золота труна, вона теж являла собою Осірісову подобу. Золотий бог лежав тепер у немеркнучій пишності й чекав, щоб жерці покропили його святим пахучим олієм. Обличчя його сяяло, сяяли й коштовні самоцвіти та кольорова емаль, на шиї мерехтіла прикраса з червоних і жовтих золотих намистин та мінливих блакитних камінців. Дві золоті богині своїми крилами обіймали тіло володаря-бога, ніби хотіли вічно його захищати.

Вражений красою цього витвору мистецтва, каменяр Менафт був тоді певен, що в золотій труні справді спочиває бог. А коли після врочистої церемонії зачинилося віко другої труни, Менафт подумав, що минуть тисячоліття, та жоден митець не створить чогось подібного.

Визолочена дерев'яна труна теж була справжнім мистецьким твором і так точно стала в третю труну, що не зоставалося вільного місця навіть у палець завширшки. А третя труна теж являла собою визолочену Осірісову постать.

По тому всі три труни, складені одна в одну, опустили в саркофаг із кварциту, і молодесенька вдова фараона-бога Анхесенамон підійшла попрощатися з небіжчиком.

Вона була майже дитина і плакала по-дитячому, коли жерці підводили її до саркофага. Довго дивилася вона на визолочену дерев'яну труну, що десь у собі ховала тіло її чоловіка. Схожість обличчя постаті-труни з обличчям коханого збентежила її. У палахкотливому полум'ї багатьох світильників позолота лисніла, наче золота шкіра, і Анхесенамон здалося, що постать дихає. Очі з чорного обсидіану і майже прозорого білого алебастру спокійно й гідно дивилися, мабуть, на богів. Повні вуста наче хотіли розповісти про таємниці того світу.

Жерці мурмотіли останні погребні молитви. Усипальня сповнилася фіміамом, пахощами духмяного олію та живиці. Ледь жевріли пломінці світильників, уже потьмяніло й золото. По стінах рухалися довгі тіні. Верховний жрець значуще кахикнув. Тоді опам'яталася дівчинка-цариця Анхесенамон. Полохливо озирнулася на присутніх, хутко нахилилася до саркофага і тремкою рукою поклала китичку квітів на Осірісове чоло біля двох царських символів — змії та голови шуліки.

Яскраво вкарбувалася Менафтові в пам'яті та невеличка зворушлива китичка польових квітів. Пам'ятав він також, як з очей тендітної цариці падали сльози на золоте обличчя бога. Заточуючись, одійшла Анхесенамон від саркофага.

Менафт витер собі чоло. Як хотів він забути те, що відбувалося тут одинадцять років тому! Та це йому не щастило. Постать маленької Анхесенамон уперто стояла в нього перед очима. Її залите сльозами лице наче закликало: «Благаю тебе, прожени злочинців із гробниці! Вони забирають у мого коханого чоловіка все, що йому потрібно, аби владарювати й на тому світі. Поможи мені, поможи!»

Менафт злякано скочив на ноги. У виломі стіни мерехтіло невірне світло. Залунали голоси, і серед них — Мунхерабів:

— Менафте, ти тут? Пильнуй, я подаватиму тобі гарні речі! Багато золота! Бери міцно, голубе, бо воно важке.

Великий клумак застряг у виломі. Коли Менафт потяг його до себе у передпокій, почувся брязкіт металу. Каменяр нахилився до отвору й побачив, що Мунхераб побіг назад.

Страшенно кваплячись, Менафт розв'язав клумак. Під руками в нього задзвеніли браслети, статуетки, намиста, персні та інші прикраси. Потемки він намацав якусь річ, складену з безлічі невеличких платівок. Мабуть, то був якийсь лускатий панцир.

Менафт саме відбирав найкращі речі, щоб їх сховати, коли повернувся Мунхераб з клумаком, куди більшим, ніж перший. Клумак не просовувався крізь отвір, тоді Мунхераб розв'язав його й став кидати до передпокою коштовні шати, палиці, мечі й іншу оздоблену золотом та самоцвітами зброю, а також вази та всякі прикраси.

Відтак водонос знову побіг по скарби. Як і Еменепа, його пойняла неймовірна пожадливість, коли він побачив коштовності, що їх Сейтахт вигрібав із скринь. Що тільки виблискувало золотом, тесля жадібно хапав і передавав Еменапові, аж поки той наладовувався так, що більше не міг тримати. Іноді якась чудова річ падала на землю, за неї забували або розчавлювали її ногами, бо тим часом Сейтахт знаходив щось коштовніше.

Менафт жахнувся, коли збагнув, що його спільники хочуть забрати із скарбниці більшу частину багатства. Тепер Мунхераб та Еменеп кидали до нього крізь