Читати книгу - "Незвіданий світ"

— Нехай, — милостиво згодився професор, — залишімо малюнки. Тепер я попрошу вас глянути на це, — і він передав мені кістку, яку знайшов тоді в торбі покійника. Кістка мала пальців шість уздовж, була з мій великий палець завтовшки, і на одному з її кінців залишився висохлий хрящ.

— Якій із відомих вам тварин належить ця кістка? — спитав професор.

Я уважно оглянув її зусібіч, силкуючись використати свої напівзабуті знання.

— Це може бути ключиця дуже рослої людини?

Мій співбесідник зневажливо махнув рукою.

— У людини ключиця крива. А ця кістка — пряма. На поверхні її, як бачите, жолобок, в якому, очевидно, знаходилося міцне сухожилля, чого не могло бути на ключиці.

— Тоді, мушу зізнатись, я не знаю, що це таке.

— Вам не варто соромитися свого неуцтва, бо, я певний, ніхто в цілому Кенсінгтонському музеї не міг би сказати правильну назву. — Він узяв коробочку з-під пігулок і вийняв звідти маленьку кісточку — завбільшки з квасолину. — Наскільки я можу судити, ось ця кісточка відповідає в побудові людського кістяка тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки сухожилля — вони свідчать про те, що це був свіжий екземпляр, а не викопний. Ну, що ви тепер скажете?

— Я думаю, що слон...

Він скривився, немов я завдав йому болю.

— Замовчіть! Не говоріть мені про слонів у Південній Америці. Навіть у сучасних гімназіях...

— Ну, значить, це — кістка якоїсь великої південноамериканської тварини. Тапіра, наприклад.

— Ви можете повірити, молодий чоловіче, що я досить добре обізнаний з основами мого фаху. Отже, запевняю вас, ця кістка не належить ані тапірові, ані будь-якій іншій відомій зоологам істоті. Вона належить дуже великій, дуже міцній і, ймовірно, дуже лютій тварині, що живе десь на земній кулі, але досі не відома науці. Я й тепер ще не переконав вас?

— В усякому разі ви страшенно зацікавили мене.

— Тоді справа не безнадійна. Я відчуваю, що у вас жевріє крихітна іскра розуму, і ми будемо терпляче чекати, поки вона дасться взнаки. Залишимо ж померлого американця і перейдемо до мого оповідання. Ясна річ, я не міг піти звідти, не спробувавши дослідити цю справу глибше. Деякі вказівки на шлях, яким рухався покійний мандрівник, у мене були. Та я міг би вдовольнитися самими індіанськими легендами, бо чутки про дивовижний край були поширені серед усіх прибережних племен. Ви, звичайно, чули про курупурі?

— Ніколи.

— Курупурі — це духи лісів, доволі злісні, і їх, кажуть індіанці, треба уникати. Ніхто не знає, як вони виглядають або чим живляться. Проте серед жителів басейну Амазонки їхнє ім’я — то є привід для найлютішого страху. Разом із тим усі індіанці, як один, укажуть вам, у якому напрямку живуть курупурі. Це — той шлях, яким ішов американець. Там і слід було шукати цих страховиськ. Моя задача полягала в тому, щоб виявити їх.

— І що ж ви зробили? — Мій легковажний настрій минув. Масивний професор викликав уже пошану до себе і дедалі більше привертав мою увагу.

— Я сяк-так подолав забобони індіанців — вони бояться навіть говорити про курупурі — і за допомогою підлещувань, загроз та подарунків умовив двох із них стати провідниками для мене. Після багатьох пригод, про які я не стану розводитись, пройшовши чималу путь — про довжину її я змовчу — і в напрямку, який я не зазначатиму, ми нарешті дісталися місцевості, що ніким і ніколи ще не була описана, і де, за винятком мого безталанного попередника, не бувала ще жодна людина. ...Чи не буде вам завгодно подивитися на це?

Він передав мені фотографію невеликого розміру.

— Незадовільна якість фото пояснюється тим, — сказав він, — що під час переїзду рікою човен перекинувся, і футляр, де лежали непроявлені негативи, зламався. Втрата була непоправна — майже всі негативи загинули; це — один із небагатьох, які пощастило почасти врятувати. Сподіваюся, ви не вимагатимете подальших пояснень. Я й так сказав більш ніж достатньо і не маю охоти заглиблюватись у це питання.

Фотографія, безперечно, була дуже блякла. Суворий критик міг би витлумачити її неправдиво. На її тьмяній поверхні видно було якийсь краєвид сірого кольору, і вдивляючись у нього пильніше, я розібрав, що то довге й дуже високе пасмо скель, яке достоту нагадувало величезний водоспад, видимий здаля. На першому плані слалася похила, поросла деревами рівнина.

— Це, мені здається, та сама місцина, що намальована в альбомі, — сказав я.

— Це і є та сама місцина, — відповів професор. — Я знайшов там сліди табору американця. А тепер погляньте на це.

То був той-таки краєвид, тільки знімок, вочевидь, постраждав іще більше. А втім я виразно побачив на ньому увінчану деревом скелю, що стояла осторонь від кряжу.

— Тепер у мене немає вже жодного сумніву, — скрикнув я.

— Це вже певний виграш, — зауважив Челленджер. — Ми просуваємося, чи не правда? А ну лише гляньте на вершечок цієї самотньої скелі. Ви там нічого не помічаєте?

— Здоровезне дерево.

— А на дереві?

— Якийсь великий птах.

Він передав мені лупу.

— Так, — ствердив я, глянувши крізь скло, — на дереві сидить великий птах, і в нього, здається, дуже довгий дзьоб. Це, напевно, пелікан...

— Не можу привітати вас із добрим зором, — мовив професор. — Це не пелікан і взагалі не птиця. Вам, може, цікаво буде знати, що я вбив ту тварину. І це був єдиний безспірний доказ моїх відкриттів, що його я мав привезти з собою.

— Так він є у вас?

Я подумав: «Нарешті