Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Синочку, просинайся, ми йдемо на поле, а ти там будеш няньчити Павлуся, бо його ні з ким залишити вдома. Він ще маленький, плакатиме без мами.

А йому так спати хочеться, що навіть очей розплющити не може, а голова не тримається на плечах, як ватяна сама падає вниз.

Ідуть через усе село на панське поле. Дорога не близька. Іван уперше мандрує в таку далечінь від рідного двору та ще й мама веліла нести Павлусеву мотузяну колиску. Хоч і не важка, але заважає йти. Батько — тримає косу з грабками, граблі й триногу для колиски, молоток, бабку для клепання коси й мантачку, харчі в мішку, тикву з водою. Мама — малого Павлуся, рядно, щоб накривати триноги й робити тінь для малого, коли припече сонце. Ще скрізь панує глибока, урочиста тиша, яку можна відчути лише під час сходу сонця, коли день загоряється красний, погідний. Літнє сонце ледь вилузується з паркого туману-серпанку, пестить своїм ніжним промінням смугасті ниви. Позіхає десь легіт у глибокому яру, тихо, непорушно дрімають рожеві хмарки на небі. Доспіле жито розкішним жовтим килимом укриває поле, стоїть, не колихнеться, мов упірнуло в глибоку задуму. Його напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створити по колосу.

Ніщо й не шеберхне. Навіть жайворонок замовк на якусь хвильку, а невисохла роса на сочистому листі збіжжя, на листках полиню та лапатих подорожниках, що ростуть по узбіччях путівця, тремтить, виблискує й, мов самоцвіти, переливається веселковими барвами. Далі буяють хащі нетолоченої врожаїстої лободи та щириці. По долинках стелиться біла імла.

Глибока урочиста тиша... Здається, мовби вся природа в якомусь остовпінні дивується величності свого ж божого творіння.

Ось вони й на Красній межі в полі, де хвилясто переливаються жита. Ще не зійшло сонце, а степ уже виблискує косами, видзвонюють, ужикають мантачки, стоїть гомін, людей з'юрбилося багацько, усі квапляться зрання жати, косити жито, бо з росою воно не таке тверде, коситься легше.

На межі їх зустрів прикажчик Кузьма Гудзь, щось сказав батькові. Чоловіки з косами кладуть покоси. Один, за ним другий, третій, усі витягнулися, мов стрічки, по степу. Просуваються вперед мовчки, тільки коси блискають і покіс лягає перед ними, а на їх плечах блакитне сонце. Жінки навздогінці в'яжуть снопи.

Удови жнуть серпами, вихляючи пучками жита, кладуть їх на перевесла. Де-не-де манячать рядна, напнуті на дерев'яні триноги, то матері зладили затінки для колисок із дітьми.

Батько теж на їхній ділянці напнув рядно на триноги. Учепив у цьому курені колиску, мама, тричі перехрестивши, поклала в неї сонного Павлуся. Управо від них жнуть дві жінки, вони вже поставили полукіпок. Знявши солом'яного бриля, батько до них гукає:

— Боже поможи, сусідки!

Вони йому у відповідь:

— Спасибі! Боже й вам помагай!

Батько бронзоволиций, у білій сорочці, вишитій мамою, заломив бриля набакир, пошаркав по косі мантачкою й пішов класти покіс, широко розмахуючи косою й лишаючи широку ручку за собою. Мама з межі принесла пучечок польових квітів й сказала Іванові:

— Будеш гонити мух від Павлуся, бо не дають вони дітям спати, та гляди тільки, не торкай йому обличчя, бо буде плакати.

Та й пішла за батьком в'язати снопи.

Чудовий український ранок, ним можна впиватися до забуття. Земля віддихує свіжістю, молодістю, буянням. 3-посеред збіжжя не втерпів перший жайворонок, кулею звився вгору і заходився будити інших.

Прочинав від сну й потягнувся свіжий легіт із яру, заколихав жито, розпливлася імла в повітрі, побіліли рожеві хмарки. Невбарі почало спинатися світило на небо й усе ширше розкидати тепле своє проміння на степ. У збіжжі заворушилася різна незчисленна комашня, граючись в золотих проміннях сонця.

Сидить Іван на землі, а навколо ціле царство. Ось божа корівка блукає біля його босих ніг, малий жучок швидко правцює кудись, черв'ячок в'ється, ніби танцює, і навіть павук-капіталіст розвісив своє павутиння на двох стеблах зілля. Чекає на жертви.

Мух зранку немає, а сидіти йому самому нудно, поплентав він до мами. Босі ноги коле стерня, особливо біля підошви. Він перейшов на поле, де жали дві жінки. Там стерня висока й не така колюча. Доплентався до мами, а вона й питає:

— Це ти прийшов водички напитися? Ось візьми й мерщій до Павлуся, бо тут бігала лисиця, вона може ухватити малого.

Хлопець поплентався назад і заблукав між полукіпками, почав плакати. Підійшла чужа жінка, показали куди йти, сипнула в обидві жмені червоних вишень і він швидко відшукав свого куріня. Лисиці ніде не було видно.

До полудня сонце не припікало, а потім, спинившись на далекому узвишші, стало пекти немилосердно, завзято підсмажуючи землю. Степ купається в сонці, аж пріє.

Прокинувся малюк у колясці й почав рюмсати, а потім і лементувати на весь степ, а Іван і сам за ним. Дочулася мама й прийшла. Розповила малого, нагодувала, перестелила пелюшки й обидва хлопці примовкли. На стерні, під палючим сонцем, простелила ряднину, на неї поклала хлібину, печену картоплю, молоду цибулю, і сім'я сіла обідати, запиваючи молоком.

Батько став клепати косу, мама снопи зносить, складає їх у полукіпки. Івану вже дуже кортить додому, і він увивається біля мами хвостиком і раз у раз канючить:

— Коли ж ми підемо додому?

А та відмахуючись відказує: