Читати книгу - "На скрижалях історії"

на полотно, потім білить його на лужку біля річки. Шиє дітям штанці й сорочки з того самонатканого. Уміло фарбує штанці то в ягодах бузини, то в корені кінського щавлю. Одночасно підсобляє батькові в кузні. Найніжніші мамині пестощі, це погладити по голівці, а більше ніяких, бо їй за буденною працею не до дрібниць.

Вона врівень із батьком, вище середнього зросту. Як і батько, ніколи ні на що не скаржиться. Коси в мами світлі, вона вкладає їх у плетену косинку, при розчісуванні спадають вони двома струмочками аж до самих п'ят. Очі сірі, променисті, з якоюсь невимовною тугою в погляді. Іван це став розуміти й усвідомлювати значно пізніше, а змалечку йому все це здавалося, що такою повинна бути кожна мама.

Вона дуже жаліслива, особливо жаліє старців і сиріт. Найчастіше ходить старець Петро Лементарівський із міхоношею-поводатарем Івасем. Цих нещасних мама обов'язково зазиває до хати, годує вареним, чим є. Петро скидає в хаті обидві торби, які носить з обох боків, у одну сиплять борошно, у іншу кладуть шматки хліба. За плечима має ліру, її теж скидає й обережно кладе біля себе.

Поївши, Петро побожно хреститься на ікони, благоговійно шепоче якусь молитву, уклоняється, щиро дякує за хліб-сіль, потім сідає на низенький ослінчик, бере ліру до рук. Піднявши догори голову, лірник упирається невидющим поглядом в одну точку, а пальці вміло надають струнам потрібних ніжних звуків.

Поєднуючись із співом лірника, вторить жалібно й ліра, а сліпий уже речитативом доказує зміст пісні. Той спів своєю прочуленістю так дістає за душу, що мама не витримує цього жалю, утирає сльози рукавом, а особливо, коли Петро заводить «Сирітку». Ця жалібна пісня у виконанні сліпого мандрівника хоч кого доведе до сліз.

Принишклі малюки слухають таку музику й спів чи не вперше на своєму короткому віку, як зачаровані, розглядають дивний інструмент, що створює такі мелодійні жалібні звуки, які бентежать душу й воложать оченята. На весіллях у Вербівці музики грають на скрипці, бубоні й сопілці, тому новий, небачений до цього інструмент, як і виконавець для дітлахів — дивоглядів.

Батько в старця купує напрошене тим по світу пшоно, борошно, а малеча з непереборною цікавістю зирить, як сліпий Петро пізнає пальцями гроші, знає, які з них гривеник, семигривеник, злот. Мандруючого сліпого лірника Петра Лементарівського і його босоногого поводиря Івася вся сім'я коваля проводить із двору з пошаною, і ті прямують далі вулицею, черпаючи теплу куряву босими ногами.

Через шлях двір Бровків. Там дітвора, також душ четверо, розсівшись, як горобці на схилених воротях, починають дратуватися з сліпого Петра:

— Старець, старець! Старець, старець!

А він їм у відповідь:

— Я не старець, я богославець, я дворянин, з одного двору та в інший.

Але в їх двір не заходить, там дві злющі-презлющі собаки. Вони також проводжають Петра вулицею, а він посилає назад себе довгу свою палицю й кожна собака на Слободі вважає за свою повинність гризнути ту палицю за тонший кінець. Погризений він добряче, та ще й в багатьох місцях собачими зубами викушена свитка мандрівного лірника.

Таких старців доводиться бачити майже щоднини, але в пам'яті Івана закарбувався на все життя свій «Кобзар» — сліпий лірник Петро. Бо ходив із лірою, високо підіймаючи ноги в постолах, тримаючись за плече хлопчика-поводиря, дивлячись уперед у широкий світ невидющими очима й співав простим людям невибагливі веселі й жалісні пісні степу, з невичерпної бездонної скарбниці духовної спадщини українського народу.

Розділ III
I

Угасає день, догорає, жевріючи, кабиця. Сутеніє. Легеньким синюватим туманом спускається з небес тихе надвечір'я. Сонце лежачи на обрії зиркає звідти на село смутно й поблажливо, ніби знає щось таке, про що вербівчани ніввік не здогадаються. Пливе той заспокійливий настрій вечора, коли все втихомирюється й лагідніє. Замовкає гомін у дворах, кожна сім'я у Вербівці, повечерявши чим Бог послав, після важкої цілоденної праці лаштується на спочинок, укладається спати. Порушують переднічний супокій хіба що жаби від Сирого Ташлика, зумкотять, скрикотять, справляють свої хороводи, а ще невпинно цвіркотять коники й не заспокоївся досі в лузі одуд. Раптом у вечоровій тиші, як грім серед ясного неба, схарапудив село ґвалтовно-трубний, протяжний голос:

— Усім, Усім! Мужикам, бабам і молодицям завтра виходити до пана жати жито за тринадцятий сніп! Жнива починати від Красної межі!

Таким гучним, зичним голосом старший прикажчик пана Давидова Кузьма Гудзь заказує селянам про спішну роботу на панських ланах. Цей панський прислужник так завжди оповіщає село, ставши в трьох-чотирьох найвищих місцинах, опираючись задом на товсту ковіньку, вип'явши поперед себе кругле черево.

Увечері, порадившись, Іванові батьки вирішили піти заробити хліба до пана, бо зі своєї невеличкої ниви не стане його й до половини зими. У кузні ж у цю пору роботи немає, усе виконано до жнив.

Уже й ніч упала на землю. Серпастий місяць ще не зійшов, а Вербівку покрила така темрява, що й стежок не видно. З часом усе стихло. Темна, мирна й лагідна літня ніч приспала останні звуки, улігшись у сиву імлу завороженою й зачаклованою казкою, безпробудно заснула тиха запівніч.

Село вляглося в сон. Утомлене, воно поринуло в дрімоту, щоб завтра ранньої пори, з першим промінням сонця зіп'ятися знову на ноги й чимчикувати на поле косити панське жито. На широкому сріблясто-сірому піднебессі зорі, ще молоді й високі, замерехтіли золотими іскринами. Усе оновлюється від літньої вільготи.

Та ось уже й світанкова зоря кидає золотисті пасмуги на сонні води Сухого Ташлика. М'який прохолодний серпанковий світанок тихенько запалює рожевим полум'ям небо, укриває землю.