Читати книгу - "Коріння Бразилії"

За цих обставин і не потрібно було осучаснювати застарілі методи індіанців, ґрунтовані на законі мінімального зусилля, якщо тільки, ясна річ, вони давали змогу отримати максимальний зиск. Будучи надзвичайно пасивними, наші колонізатори легко тут акліматизувалися й поступилися чарам землі та її споконвічним мешканцям, не намагаючись нав’язати їм незмінні та непорушні правила. Цим португальці відрізнялися навіть од іспанців. У більшості своїх володінь в Америці іспанці дуже рідко ідентифікували себе з місцевою землею та її населенням. Обидві культури зазвичай майже перехльостувалися. А серед нас європейське панування у цілому було м’яким і ненав’язливим, ми більше прислухалися до законів природи, ніж до правил і наказів. Життя тут здавалося незрівнянно лагіднішим, гостиннішим і далеким від соціальних, расових і моральних розбіжностей. Наші колонізатори були передусім людьми, які вміли відтворювати те, що вже було зроблено до них, або те, чого їх навчило повсякденне життя. Зручно влаштувавшись на землі, вони не дуже поривалися докладати зайвих інтелектуальних зусиль. Господь Бог здавався їм занадто духовною, віддаленою та потойбічною реальністю, аби втручатися в їхні щоденні справи.

До цього слід додати, що існував інший, досить типовий бік їхньої надзвичайної соціальної гнучкості: повна або майже повна відсутність серед португальців будь-якої расової зверхності, принаймні цієї впертої та ворожої до будь-яких компромісів, яка притаманна північним народам. Ця риса національного характеру, яка зближає їх з іншими народами латинського походження, а надто з африканськими мусульманами, легко пояснюється тим, що на час відкриття Бразилії португальці в етнічному плані вже були частково неоднорідні. Навіть за наших часів антропологи підкреслюють, що португальців можна за національними відмінностями відрізнити від їхніх власних сусідів і братів — іспанців, — оскільки в їхніх жилах тече негритянська кров. До цього можна додати, що корінне населення Східної Африки вважало їх майже собі подібними та поважало набагато менше, ніж інших європейців. Так, стверджують, що на позначення різних народів Європи, у мові суахілі завжди розрізнюють: європейці та португальці[41].

У нашому випадку Бразилія не представляла собою нічого нового. Змішування з кольоровим населенням широко розпочалося у самій метрополії. Уже до 1500 року завдяки праці негрів, привезених із заморських володінь, у королівстві стало можливим збільшити площу оброблюваних земель, вирубати хащі, осушити болота та розорати цілину, що дозволило заснувати нові поселення. Негайна користь від їхньої праці призвела до безупинного зростання попиту до таких засобів матеріального прогресу у країні, в якій дедалі зростало презирливе ставлення до брудної праці[42].

Жаління такого собі Ґарсії де Резенде[43], висловлені близько 1536 року, здається, чудово відображають тривогу, яку серед розсудливих людей викликало це мовчазне й таємне вторгнення, що загрожувало розхитати расові підвалини, на яких традиційно ґрунтувалося португальське суспільство:

Пер. Л. Губарєвої

У вже згаданому нами листі від Кленардо до Латонія, написаному в ту ж саму епоху, розкривається, як у Португалії катастрофічними темпами зростала кількість рабів. Будь-яка праця виконувалася неграми або полоненими маврами, які якщо й відрізнялися чимось від тяглової худоби, так тільки зовнішністю. «Я думаю, — зазначав він, — що в Лісабоні рабів і рабинь більше, ніж португальців». Важко було знайти помешкання, в якому не було принаймні однієї негритянки. У заможніших людей були раби обох статей, а деякі мали неабиякі прибутки від продажу дітей рабів. «Я навіть почав думати, — підкреслює цей гуманіст, — що вони розводять рабів так, як інші розводять голубів для продажу на ринку. Їх не тільки не збурює розбещена поведінка рабинь, вони навіть сподіваються на щось подібне, бо плід немов сам виходить з живота: ніби й сусід не винен та й я не знаю, хто з африканських рабів може заявити на нього права»[45].

Хоча статистичні дані щодо кількості рабів, завезених на територію королівства, у цілому були обмеженими й дуже приблизними, слід зазначити, що у 1541 році, захищаючи добре ім’я іспанців і португальців від критики Мюнстера, Даміан ді Ґойш підрахував, що щорічно до Португалії завозили від 10 до 12 тисяч рабів із чорної Африки. А за десять років, згідно з даними «Перепису» Кріштована Родрігеша ді Олівейри, у Лісабоні налічувалося 9950 рабів, у той час як доросле чоловіче населення міста налічувало 18 тисяч осіб. Це означає, що раби становили близько однієї п’ятої частини всіх мешканців країни