Читати книгу - "Рибалки"

неначе світ належав йому, і він був творцем усього — крилатим і пернатим богом. Раптом у мене промайнула сповнена гострого страху думка, що за якусь невловиму мить усе зміниться й урве його тривалу нерухомість. Я боявся, що застиглі пташині крила зараз розклякнуть і почнуть битися. Я боявся, що ці пронизливі очі от-от блимнуть, а лапи поворухнуться. Я боявся, що коли це станеться — коли орел залишить своє місце, свою частину неба, в якій застиг від другого лютого, коли Ікенна перегорнув сторінку календаря — світ і все в ньому зміняться так, що їх більше не можна буде впізнати.

— З іншого боку, я хочу, аби ви всі зрозуміли, що хоч ви повелися недобре, ваш вчинок знову показав, що ви маєте сміливість братися за щось ризиковане. Такий зухвалий дух — це дух чоловіків. Отож я хочу, щоб від сьогодні ви направили цей дух на щось більш плідне. Я хочу, щоб ви стали іншими рибалками.

Ми всі здивовано перезирнулися, окрім Ікенни, котрий стояв, опустивши очі додолу. З нас усіх він найбільше постраждав від покарання, тому що батько, покладаючи на нього більшу частину провини, шмагав його найсильніше, не знаючи, що Ікенна намагався нас зупинити.

— Я хочу, щоб ви стали командою рибалок, яка ловитиме хороші мрії і не відступить, поки не виловить найбільшу. Я хочу, щоб ви стали джаґернаутами, грізними й нездоланними рибалками.

Це глибоко мене здивувало. Я був подумав, що він зневажає це слово. Силкуючись зрозуміти суть сказаного, я глянув на Обембе. Він кивав головою на все, що казав батько, і його чоло освітилося від легкої, мов натяк, усмішки.

— Добре, хлопці, — пробурмотів батько, і широка усмішка пом’якшила різкі зморшки, виткані злістю і люттю на полотні його обличчя. — Слухайте, відповідно до того, чому я вас завжди вчив, що в будь-чому поганому завжди можна знайти щось хороше, я скажу вам, що ви можете стати іншим різновидом рибалок. Не тими, хто ловить щось у брудному потоці помиїв, як Омі-Ала, але рибалками розуму. Хватами. Дітьми, що черпатимуть руками з річок, морів та океанів цього життя і стануть успішними: лікарями, пілотами, професорами, юристами. Так?

Він знову обвів нас очима.

— Ось якими рибалками я хочу бачити своїх дітей. То як, готові прочитати слова гімну?

Обембе і я миттєво закивали головами. Він глянув на іншу пару, що втупила очі в підлогу.

— Боджо, а ти?

— Так, — неохоче пробурмотів Боджа.

— Іке?

— Так, — сказав Ікенна після тривалої паузи.

— Дуже добре, а тепер усі скажіть «джа-ґер-наути».

— Джа-ґер-наути, — повторили ми всі.

— Грізні. Г-р-і-з-н-і. Грі-зні.

— Не-здоланні.

— Рибалки, які ловлять хороше.

Батько засміявся глибоким горловим сміхом, поправив краватку й пильно нас оглянув. Розігнавши голос у крещендо й скинувши в повітря кулака так, що краватка злетіла вгору, він закричав:

— Ми — рибалки!

— Ми — рибалки! — підхопив наш хор на повний голос, і кожен з нас здивувався, як раптово — і майже без зусиль — ми прийшли у такий захват.

— Ми — продовження наших вудилищ, гаків і грузил.

Ми повторили, але він почув, що хтось сказав «подовження» замість «продовження», тож змусив нас промовити це слово окремо, перш ніж повести далі. А перед тим він покартав нас за те, що ми не знаємо цього слова, бо весь час говоримо мовою йоруба замість англійської — мови «західної освіти».

— Ми нездоланні, — продовжив він, і ми повторили за ним.

— Ми грізні.

— Ми джаґернаути.

— Ми ніколи не програємо.

— Оце добре, хлопці, — сказав він, коли наші голоси вгамувалися, як осад у збовтаній пляшці. — А тепер, може, нові рибалки мене обіймуть?

Почуваючись ошуканими магічним батьковим переходом від глибокої відрази до схвалення, ми один за одним повставали на ноги й засунули голови під поли його розстебнутого піджака. Ми обіймали тата по кілька секунд, під час яких він плескав і цілував наші голови, а тоді ритуал повторювався з наступним. Після того він узяв свого дипломата й витягнув новенькі 20-найрові купюри, перемотані папірцем з емблемою Центрального банку Нігерії. Він дав Ікенні й Боджі по чотири купюри кожному, а нам з Обембе — по дві. Ще по одній він виділив для Девіда, який заснув на дивані, і Нкем.

— Не забувайте того, що я вам сказав.

Ми всі закивали, і він уже був пішов, але раптом його ніби хтось гукнув, тож він розвернувся й підійшов до Ікенни. Поклавши руки на його плечі, він сказав:

— Іке, ти знаєш, чому я шмагав тебе найсильніше?

Ікенна, що й досі роздивлявся підлогу, наче то був екран у кінотеатрі, пробурмотів:

— Так.

— І чому? — спитав батько.

— Тому що я народився першим, я їхній лідер.

— Добре, пам’ятай про це. Відтепер, перш ніж робити що-небудь, озирайся на них. Вони роблять те саме, що й ти, і йдуть туди, куди йдеш ти. Це добре, що ви всі так тримаєтеся одне одного. Тому, Ікенно, не заведи братів на манівці.

— Так, татку, — відповів Ікенна.

— Добре їх направляй.

— Так, татку.

— Добре їх веди.

Ікенна трохи повагався, а тоді пробурмотів:

— Так, татку.

— Завжди пам’ятай, що кокос, який падає в цистерну, доводиться дуже добре вимити, перш ніж його можна буде їсти. Я хочу сказати, що коли ти вчиниш щось неправильне, мені доведеться тебе виправити.

Нашим батькам часто доводилося пояснювати вирази з прихованим значенням, тому що іноді ми розуміли їх буквально, але вони вчилися розмовляти саме так, бо саме таку структуру має наша мова — іґбо. Хоч в ній існує й буквальний відповідник попереджувальній фразі «стережися», вони казали «Jiri eze gi ghuo onu gi onu — Порахуй зуби язиком».