Читати книгу - "Рибалки"

Розпікаючи якось Обембе за провину, батько вибухнув реготом, коли побачив, що Обембе водить язиком по периметру рота — щоки набугрилися, а підборіддям потекла слина, поки він намагався провести стоматологічний перепис населення. І тому наші батьки, коли сердилися, найчастіше вдавалися до англійської, бо, розгнівавшись, вони не хотіли пояснювати сказане. Але навіть англійською батько часто зловживав як мудрованими вокабулами, так і англійськими ідіомами. Якось Ікенна розповів нам, що коли був дитиною, ще до того, як я народився, батько серйозним тоном сказав йому «взяти час на роздуми», і він, послухавшись, виліз на обідній стіл і зняв настінного годинника з гачка.

— Я зрозумів, сер, — сказав Ікенна.

— Тож ви виправилися, — сказав батько.

Ікенна кивнув, і батько — подібної миті я не пам’ятав — попросив його пообіцяти. Я бачив, що це здивувало навіть Ікенну, бо батько вимагав від своїх дітей коритися своїм словам — він ніколи не просив взаємної згоди чи обіцянки. Коли Ікенна сказав «я обіцяю», батько розвернувся й вийшов на вулицю, а ми вибігли за ним і дивилися, як його машина їде геть запилюженою дорогою, і нам було сумно від того, що він знову поїхав від нас.

4
Пітон

кенна був пітоном.

Дикою змією, що виросла у страхітливе гадище, живучи на деревах, у царинах, що вище решти змій. Ікенна перетворився на пітона після шмагання. Воно змінило його. Ікенна, якого я знав, став іншим: моторним і запальним хлопцем, який увесь час неспокійно рухався. Це перетворення почалося значно раніше, воно йшло поступово, внутрішньо й задовго до шмагання. Але саме після покарання вперше проступили назовні його прояви, спонукаючи його до таких вчинків, на які ми й не думали, що він спроможний, — і першим з них було бажання скривдити дорослого.

Десь через півгодини після того як батько поїхав до Йоли, щойно мати пішла до церкви з нашими молодшими, Ікенна зібрав нас із Боджею й Обембе у своїй кімнаті й оголосив, що ми мусимо покарати Ію Іябо — жінку, що нас виказала. Ніхто з нас не пішов того дня до церкви, посилаючись на те, що нездужаємо після шмагання. Ми всі посідали на ліжко і слухали.

— Я маю увігнати в неї зуби, і ви мусите мені допомогти, бо все сталося через вас, — сказав він. — Якби ви мене послухали, вона не мала б чого розповідати, і батько б мене так сильно не побив. От подивіться, подивіться…

Він розвернувся й опустив шорти. Обембе миттю заплющив очі, а я побачив червоні смуги на пухких половинках сідниць. Вони були наче смуги на спині Ісуса з Назарета — одні довгі, інші короткі, деякі перетиналися, утворюючи червоний X, а деякі йшли окремо від решти, як лінії на долоні якоїсь людини з нещасливою долею.

— От до чого ви з тією ідіоткою мене призвели. Тому ви всі мусите придумати, як нам її покарати, — Ікенна клацнув пальцями. — Треба зробити це сьогодні. Тоді вона знатиме, що до нас краще не лізти, бо так не минеться.

Поки він говорив, за вікном мекекнула коза. Ммбрее-ее-геге-е-е-е!

Це розсердило Боджу.

— Знову ця коза, ця скажена коза! — закричав він, зводячись на ноги.

— Сядь назад, — гаркнув Ікенна. — Дай їй спокій, а мені — ідеї щодо тієї жінки, поки мама не повернулася з церкви.

— Гаразд, — сказав Боджа й сів. — Ти ж знаєш, що Ія Іябо тримає багато курей? — Боджа сидів, повернувшись обличчям до вікна, звідки й досі чулося козине мекання. Хоч було видно, що його думки залишалися з тією козою, він сказав: — Так, вона тримає їх цілу купу.

— Здебільшого півнів, — докинув я, прагнучи пояснити йому, що коли вони співають — то півні, а не кури.

Боджа вискалився на мене, зітхнув і сказав:

— Так, але тобі конче треба уточнювати стать тих курей? Я тобі скільки разів казав не приплітати своє дурне захоплення тваринами у важливі…

Ікенна закрив йому рота.

— Ох, Боджо, коли ти вже навчишся розпізнавати важливе і поділишся з нами своїми ідеями? Ти витрачаєш час, лютуючи через козу й насідаючи на Бена через такий дріб’язок, як різниця між куркою й півнем.

— Гаразд, я пропоную схопити одну з них, убити й засмажити.

— Оце фатально! — вигукнув Ікенна, скорчивши роздратовану гримасу, ніби його от-от має знудити. — Але я не думаю, що з’їсти курча тої жінки буде доречно. І як ми його засмажимо? Якщо ми тут щось розпалимо, мама знатиме, вона нюхом почує. Тоді вона запідозрить, що ми його вкрали, а крадіжкою ми заробимо собі ще сильніших ударів батогом. Нікому з нас це не потрібно.

Ікенна ніколи не відмахувався від думки Боджі, належним чином її не обміркувавши. Між ними існувала взаємна повага. Я майже не бачив, щоб вони сварилися, тоді як на мої запитання відповідали «ні», «не так» або «неправильно». Боджа визнав його правоту, кілька разів кивнувши головою. Далі Обембе запропонував, щоб ми закидали двір тієї жінки камінням, сподіваючись, що котрийсь камінь влучить в одного з її синів, а тоді накивали п’ятами, перш ніж хтось вийде з двору.

— Неправильно думаєш, — сказав Боджа. — А що як котрийсь із її синів, отих великих голодних хлопців, що носять подраний одяг і мають біцепси, як у того Арнольда Шварценеґґера, впіймають нас і наб’ють? — Він показав рукою, як випинаються їхні дужі біцепси.

— Вони всиплють нам ще сильніше за батька, — докинув Ікенна.

— Так, — сказав Боджа. — Навіть уявити важко.

Ікенна згідно закивав. Тепер я залишився єдиним, хто ще нічого не запропонував.

— Бене, а ти що скажеш? — спитав Боджа.

Я ковтнув, і моє серце забилося швидше. Моя впевненість часто жухла, коли старші брати змушували мене приймати якесь рішення замість того, щоб вирішити за мене. Я ще думав, коли мій голос промовив незалежно від мене самого: