Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

class="book">Первісне право мало яскраво виражений казуїстичний характер, воно сформувалося внаслідок судового вирішення окремих конфліктних ситуацій — казусів, причому доволі простих за своїм змістом. Воно було об’єктивістським за своїм змістом, тобто правом, де наголос робився на тому, що саме відбулося та чи відбулося загалом. Абсолютно непотрібним вбачалося встановлення того, чи є винним учинене діяння. Ці «тонкощі» були неважливими й не досліджувалися у перебігу вирішення справ.

Архаїчне право було просякнуте релігійним духом. Зв’язок норм архаїчного права та релігії був настільки міцним, що йому стали приписувати божественне походження. В. С. Нерсесянц із цього приводу наголошував: «Витоки правових уявлень сягають ранніх міфологічних та релігійних поглядів на земні порядки, форми влаштування суспільного й державного життя людей, способи та правила людських відносин»[39]. Судові рішення часто проголошувалися від імені богів, а жерці (спочатку ці функції сполучалися з функціями вождів) часто виконували судові дії.

На думку російської дослідниці Л. О. Судолової, характерною особливістю судочинства у суспільстві, що перебувало на протодержавному щаблі свого розвитку, було використання судової магії, яка давала змогу ухвалити рішення за наявності самих лише непрямих доказів[40].

Із плином часу норми первісного права дістали специфічне вербальне закріплення. Ф. де Куланж звертав увагу на цікавий факт, який повідомив Арістотель: у давні часи, «до того, як закони були записані, їх зазвичай виспівували» (Aristot. Pol. XIX, 28). Сліди цього залишилися у мові; римляни називали закони carmina, віршами, а греки — vopoi (поділ, міра, ритм, наспів), піснями. Ці древні вірші були незмінним текстом. Змінити одну літеру, перемістити одне слово, перекрутити ритм — означало порушити самий закон, зруйнувавши ту священну форму, в якій він був явлений людям. Закон, подібно до молитви, був угодний божеству лише за умови точної передачі, і зміна одного слова була вже нечестям[41].

Водночас первісне право мало альтернативний характер. Це варто розуміти у тому сенсі, що юрисдикція здебільшого залежала від згоди сторін і не існувало жодних гарантій того, що сторони винесуть суперечку на вирішення незалежних органів (суду громади, вождів, жерців тощо) та не будуть з’ясовувати відносини силовими методами. Для того, щоби спонукати сторони представити свою суперечку на судовий розгляд замість вирішувати її вендетою, у нормах архаїчного права стали встановлюватися грошові штрафи, які відповідачі сплачували потерпілим за заподіяні збитки, включаючи вбивство, напад, крадіжку. Не існувало також гарантій того, що винесене судове рішення буде виконане і що сторони не вдадуться навіть за його наявності до силового вирішення спірного питання. Таким чином, застосування архаїчних норм права ґрунтувалося на взаємній довірі сторін.

Кінцевою метою архаїчного суду було примирення сторін. Завдання органів, що розглядали спір, полягало не стільки у тому, щоб відшукати факти, сформулювати правові норми та застосувати їх з урахуванням цих фактів, скільки в тому, щоб компенсувати заподіяне зло та відновити гармонію у громаді. Примирення можна було досягти лише тоді, коли всі сторони конфлікту були впевнені, що справедливість перемогла. Докази, що використовувалися у процесі з’ясування обставин події (зокрема ордалії), вирізнялися символічністю, демонстративністю та церемоніальністю. Цей факт пояснюється тим, що первісне право було цілковито неписаним і, щоб застосування його норм не лишилося непоміченим, необхідна була така процедура їх реалізації, яка вкарбувалася б у пам’ять значної кількості людей.

У первісному суспільстві судова влада початково належала усьому роду, племені. Як зазначає Т. В. Кашаніна, у суспільствах, де ще не було вождів, суперечки вирішувалися переважно за допомогою арбітражу та переговорів усередині місцевої громади. Якщо конфлікти виникали з приводу шлюбу, встановлення опіки над дітьми, успадкування, землеволодіння та інших складних прав і зобов’язань, то в їх вирішенні зазвичай брали участь старійшини, а також інші впливові члени сім’ї або групи кровних родичів (клану). Коли ж розбіжності виникали між сусідами всередині однієї громади, то арбітраж і переговори проводили різного роду офіційні та неофіційні лідери (наприклад старші члени сімей, глави основних ліній спадкування тощо). У суспільствах зі сформованою системою вождівства, як правило, судові функції переходили до вождів. Більше того, з плином часу суди почали набувати певної ієрархії; виокремилися суди дрібних та великих вождів[42].

Значна кількість характерних рис, притаманних судовим системам у соціумах на протодержавному щаблі розвитку (інститут присяги або клятви, ордалії, кровна помста та ін.), на землях сучасної України зберігалася ще впродовж тривалого часу, що ще раз підкреслює наступність державно-правового розвитку на українських теренах.

2.2. Основні історичні джерела про судову владу в скіфо-античну добу

Джерельне підґрунтя дослідження специфіки судової влади у скіфських ранньодержавних утвореннях та античних державах Північного Причорномор’я є доволі різноманітним, але наявні джерела нерівнозначні як за своєю кількістю, так і за рівнем інформативності. Вже у давньогрецькій міфології, вочевидь поширеній і в античних державах Північного Причорномор’я, відбилися певні загальні уявлення про походження судової влади. Так, Платон у своїй оповіді про Протагора згадує, що Зевс повелів Гермесові встановити людям від його імені непорушний закон: того, «хто не може бути причетним сорому й правді, вбивати як виразку суспільства» (Plat. Prot., 322 c-d). Таким чином людям було даровано почуття «діке» (δικη) — права, справедливості[43] — уособлення сили, що підтримує державний порядок, а також «айдос» (αιδως) — совісті