Читати книгу - "Спокута"

– Я ніколи не забуду цей чудовий день, – зізналася дівчина, кидаючи на Федька щасливий погляд.

– Я теж, – відповів він, дивлячись у її сяючі очі.

Підходячи до річки, Катря вивільнила руку, бо село було вже зовсім близько, і люди могли подумати про них казна-що. Лише зараз їй стало ніяково за те, що вранці збрехала дідові. А ще почала мучити совість за те, що вони з Федьком нічого не сказали Ромкові.

«А втім, – заспокоїла себе Катря, – я не зобов’язувалася про все доповідати Романові».

Як на лихо, вони зустріли хлопця біля свого подвір’я. Він привітався, кинув оком на відерця із суницями й спитав:

– За ягодами ходили?

Катря ладна була крізь землю провалитися! Вона гарячково почала думати, що сказати, чи вже й збрехати на своє виправдання, але її виручив Федько.

– Так. Суниць у лісі дуже багато, – сказав просто, ніби вони з Катрею вдвох, а не втрьох, ходили до лісу вже не раз.

– Я й бачу, – сумно посміхнувся Роман.

– Ну, я пішов. Бувайте! – кивнув Федір і пішов до свого двору.

У погляді Романа було німе питання. Катерина зрозуміла, що Федір залишив її для того, щоб вона сама дала відповідь на це питання.

– Ромцю, не ображайся на нас, – сказала вона й спробувала посміхнутися так, як робила це завжди, щоб залагодити сварку. Вона хотіла взяти Романа за руку, але він похапцем засунув її у кишеню.

– Виходь сьогодні ввечері гуляти, – сказав, не встоявши перед її посмішкою.

– Не можу.

– Якщо щось треба зробити по господарству, то я допоможу.

– Я буду зайнята. У мене справи, – Катерині довелося збрехати вдруге за цей день.

– Виходь лише на півгодини, – у голосі Романа прозвучали благаючі нотки.

Катерині було шкода хлопця, бо він був її найкращим, найвірнішим другом.

– Ні, – вже твердо відповіла вона.

– Чому?

– Бо сьогодні, Ромцю, скінчилося наше дитинство.

Катерина накривала стіл для вечері, коли почула лемент діда зі спальні.

– Де ковінька?! Хто взяв ковіньку?!

Дівчина заглянула в прочинені двері.

– Що тут сталося, діду? – спитала вона, побачивши, що той повзає по підлозі.

– Де Варина ковінька? – підняв він голову і розгублено закліпав очима.

Це було так кумедно, що Катря не втрималася і розсміялася.

– Та ось вона, – подала палицю, – стоїть, де й завжди.

– Справді. А я її там не бачив, – дід став ще смішнішим, зробивши від подиву великі очі так, що бабуся не стрималася й теж розсміялася.

– Оце так! – витираючи сльози від сміху, сказала вона. – Ось вам і Лука: рукавиці за пазухою, а він їх шука!

– Оце тобі й на! – дід гучно ляснув себе долонями по колінах. – Виходить, що я пошився в дурні.

– Буває, – розвела руками Катря. – Бабусю, сьогодні сама дійдеш до столу, чи допомогти?

– Мені є кому допомагати. А ти йди, не хвилюйся за мене. Краще матері на кухні допоможи чимось.

– Не запізнюйтесь на вечерю, бо батько, самі знаєте, як стомлюється за день на своєму тракторі, – сказала Катря й майнула на кухню.

Там посеред кімнати стояв великий дерев’яний, важкий і старезний стіл. Коли купували нові меблі, то замінили все, окрім цього стола. І були на те поважні причини. По-перше, він був круглий, і можна було вільно ходити навколо нього, не боячись ненароком зачепитися й залишити на тілі добрячий синець. По-друге, якщо ж хтось і натикався на стіл, то він стояв, як укопаний, на одному місці, а вміст тарілок не мав жодних шансів розплескатися… По-третє, за ним могли зібратися скільки завгодно людей. Для цього треба було лише трохи потіснитися й підставити кілька додаткових стільців. Зверху стіл був завжди застелений свіжою клейонкою, тому ніхто не бачив, що його товсті ніжки були деінде поточені шашелем, але це було не важливо. Головне, що за ним щодня збиралася на вечерю вся родина багато років поспіль. Снідати та обідати могли члени сім’ї в різний час, а от вечеряли разом. Коли навесні батько Катрі затримувався допізна на роботі, то всі чекали його повернення. Наприкінці літа починалися жнива, тоді батько з трактора пересідав на комбайн і працював на збиранні зернових до півночі. Повертався втомлений, запорошений, але вдома його чекала вся родина. Він швидко вмивався у дворі, потім виливав на себе відро холодної води, ухав, ахав і задоволено крякав. Куди й дівалася втома, коли зустрічався поглядом із рідними людьми, які чекали на нього допізна за цим круглим старим столом.

– Татку, ти пахнеш свіжим хлібом, – колись сказала йому Катря.

– Ні, донечко, – засміявся той, – я не можу пахнути хлібом, бо я не печу його. Я лише збираю зерно.

– Ні, – заперечила дівчинка, – ти пахнеш хлібом!

Знаючи, що Катря дуже вперта, батько не став сперечатися.

– Хлібом? Нехай буде хлібом, – погодився він. Мати вже подоїла корову, процідила молоко й стомлено сіла на стілець.

– Зараз татко прийде, – сказала Катря, глянувши на стіну, де висів годинник. – У мене все готове.