Читати книгу - "Спокута"

– Ти закінчиш школу відмінницею, отримаєш золоту медаль і не будеш вчитися далі?!

– Буду. Заочно.

– Ти хочеш усе життя місити ногами грязюку наших вулиць? Працювати на фермі біля смердючих свиней?

– Почнемо з того, – Катря посміхнулася, – що де смердить, там і пахне. Чув таке? А працювати можна і в школі, і в дитсадку, і у фельдшерському пункті або в аптеці.

– І тобі ніколи на захочеться ввечері посидіти в кав’ярні? Сходити на дискотеку, потанцювати, послухати музику? Урешті-решт, набагато приємніше прийти з роботи в теплу квартиру й спокійно подивитися телевізор, а не бігти доїти корову.

– Дивись! Дивись! – Катерина шарпнула Федька за рукав сорочки. На тлі синього бездонного неба бовваніла ледь помітна цяточка. – Це жайворонок!

Її очі блищали радісно, випромінюючи ясне світло, коли вона завмерла, вслухаючись, як до самого неба підтягав золоту нитку пісні жайворонок.

– Хіба можна проміняти цей звук на грюкіт машин у місті? – спитала дівчина, дивлячись просто у вічі Федька. – Мені приємніші навіть пугачеві заводи, аніж гудки заводів. Ліпше дивитися, як восени сповивають землю сиві старезні тумани, аніж нюхати вуличну пилюку асфальту.

– На заводах теж треба комусь працювати, – не здавався Федько. – І грюкіт металу, що звалюють у доменні печі, теж потрібно комусь слухати.

– То нехай там працюють ті, кому до вподоби таке життя. Ось ти, наприклад, де б хотів працювати?

– У суді.

– Суддею закортіло стати? – пустила шпильку Катря.

– Так. Суддею. А що в цьому поганого?

– Просто так запитала. А я вирішила остаточно: хочу бути вчителькою української мови.

– І вчитися заочно?

– Так.

– І які ж то знання ти отримаєш, коли будеш на заочному відділенні? – Федір іронічно посміхнувся. – Як у нас кажуть: «Стук, грюк, аби з рук»?

– Чому? Я ж буду вчитися не задля диплому, а для себе. Наберу в бібліотеці книжок і буду над ними працювати в поті чола. Усе! Жереб кинуто, як сказав Юлій Цезар.

– А батьки про твої наміри знають?

– Ще ні. Але, гадаю, вони мене зрозуміють і не будуть заперечувати.

– І все-таки, не тут пуп землі, – сказав Федько, зрозумівши, що Катерину ще ніколи й ні в чому йому не вдавалося переконати – така вже вперта в неї вдача.

– Можливо. Але зараз я нутром відчуваю: моє місце тут.

За розмовами вони не помітили, як підійшли до лісу, котрий зустрів їх цілковитою тишею й запахом стиглої суниці.

– Не місце, а синій птах, як невловиме щастя, – усе ще не міг заспокоїтися Федько.

– Тіпун тобі на язика! – спалахнули гнівом очі Катерини, але лише на коротку мить, бо вона помітила галявину кущиків із невеличкими різьбленими листочками, посередині яких на тоненьких ніжках красувалися стиглі ягідки суниць.

Дівчина присіла й почала збирати ягоди.

– Цур, моє місце! – крикнула вона Федькові, швидко кладучи до відерця ягідку за ягідкою.

Федір не послухав її, нахилився, зірвав стебельце. На ньому було кілька достиглих червоних ягід, одна зеленувата і навіть одна маленька квіточка з білими пелюстками, на якій завмерла прозора крапелька вранішньої роси.

– Катрю, дивись, яке диво.

Катерина залишила відерце посеред галявини, підійшла до Федора.

– Що тут у тебе?

Федір підніс стебельце до її обличчя. Вона взяла його в руки, покрутила напроти сонячного проміння.

– У крапельці роси сховалося сонечко, – тихо сказала вона, ніби боячись сполохати цю мить.

Катря піднесла до губ Федора стебельце, і найбільша, найсоковитіша ягідка легенько торкнулася його на рівні відкритих вуст. Хлопець дивився на неї якось незвично, пильно, із захопленням, тепло, точнісінько так, як у її сні. Катря невідривно спостерігала за його губами, які поволі, не поспішаючи взяли із стебельця червону ягідку. Федір скуштував її, а Катря не могла ніяк відвести погляд від його губ, бо на них лишилася маленька, червона крапелька. Їй здалося, що суницями пахне не весь ліс, не галявина, рясно усіяна червоними цятками, а його уста. Катрі до нестями захотілося торкнутися до них губами й скуштувати на смак ту соковиту крапельку. Їхні обличчя зблизилися й торкнулися вустами. Катря відчула кислувато-солодкий присмак суниці, і серце в її грудях несамовито закалатало.

Вони поцілувалися знову, і по тілу дівчини пробігли мурахи, потім її охопив жар. Федір обвив її шию руками, і його прохолодні пальці в цю мить здалися Катрі такими гарячими, що могли обпекти. Вона пригорнулася до його міцного, напруженого тіла, і знову їх губи злилися в уже сміливішому, жадібнішому поцілунку. Катря сховала очі під густими чорними віями. Так їй було краще відчувати дотик його ніжних рук і приємних, як смак суниці, губ…

Вони поверталися з лісу вже тоді, коли сонце почало ліниво котитися за обрій, а ситі корови на лузі стояли з круглими животами та нетерпляче поглядали в бік села. Федір тримав Катрю за руку й вони йшли однією стежинкою. Однією на двох.