Читати книгу - "Спокута"

Бабуся вже почала ходити, спираючись на палицю. І зараз вона поволі, aлe своїми ногами, під захопленим поглядом дідуся, дійшла до столу та сіла на стілець. Тільки-но всі усілися, нагодився й батько.

– Я вчасно! – посміхнувся він, сідаючи до гурту. Дружно зацокотіли ложки, коли сім’я взялася до їжі. Коли вечеря підходила до кінця, батько поклав ложку на стіл, витер рушничком губи й поважно та голосно сказав:

– Катерино!

Усі притихли. Батько так звертався до Катрі лише тоді, коли мала відбутися серйозна розмова.

– Що, татку? – дівчина здивовано глянула на нього.

Батько поважно обвів поглядом присутніх, поморщив лоба задля годиться.

– Незабаром Катерина закінчує навчання в школі, – почав він басовито, чітко вимовляючи кожне слово, ніби читав промову з великої трибуни. – Ми всі впевнені, що вона отримає золоту медаль. Так, Катерино?

– Так, – впевнено відповіла дівчина, усе ще не розуміючи, куди батько хилить.

– Добре. Це дуже добре. Вважаю, що це велика заслуга й самої Катерини, і її матері, моєї дружини Марини, що зростила гарну доньку.

– А я до чого? – мати здвигнула плечима. – Якби свого розуму в Катрі не було, то чужого не вставиш.

– Спасибі й вам, Оресте Мироновичу, і вам, Варваро Іллівно, що були завжди поруч із моєю донькою, що її підтримували й любили. – Батько на мить замовк, і настала така тиша, що було навіть чути, як десь б’ється у віконне скло та дзижчить муха. – Настав час, Катерино, обирати подальшу долю. Ти вже остаточно вирішила, ким хочеш бути?

– Учителькою української мови та літератури, – швидко відповіла Катря.

– Непоганий вибір, – очі батька потеплішали. – Схвалюю.

– І якщо вже ми всі зібралися тут, то я хочу сказали, що маю намір вчитися заочно, – сказала поспіхом Катря й завмерла в очікуванні вироку батька.

Дід одразу ж задоволено посміхнувся та нетерпляче засовався на стільці від хвилювання, бо це означало, що Катря буде жити й надалі в селі. Він, напевне, хотів ще сказати, що будинок для онуки на їхньому ж рідному подвір’ї вже майже добудований, і залишилось зовсім трішки, щоб можна було в ньому жити, але глянув на батька, підтиснув тонку смугу губ і промовчав, чекаючи слушного часу.

– Заочно? – перепитав батько. – А чому б і ні? Ні, ми з матір’ю не заперечуватимемо, якщо ти, Катерино, виявиш бажання навчатися на стаціонарі, скуштувати студентського життя. Доки маємо сили та здоров’я, то будемо працювати, заробляти гроші й допомагати тобі в усьому. Aлe ти вже доросла, і маєш повне право зробити свій вибір. Тим паче, що у вересні одна з виховательок нашого колгоспного дитсадка йде в декретну відпустку, і вивільняється її місце.

Зачувши цю новину, дід Орест під напливом емоцій, що його розпирали зсередини, не витримав, підскочив на радощах на стільці й уже розкрив рота, щоб щось сказати, але м’яка долоня дружини, що лягла на його руку, стримала його порив, і він знову сів на стілець.

– Aлe ж це не означає, що я зможу працювати на її місці? – спитала Катерина.

– Іван Максимович, наш сусід і голова колгоспу, сам запропонував цю посаду для тебе, – поважно відповів батько, а дівчина зашарілася при одній згадці про сім’ю Федька. – Якщо вступиш до педагогічного інституту, то у вересні вже зможеш піти на роботу. Почнеш із виховательки дитсадка, а там, дивись, і в школі вивільниться місце.

– Але я… Я не маю досвіду, ще не навчалася…

– Здобудеш, доню, досвід, – сказала мати. – Головне – десь за місце зачепитися. Це ж не місто, де повно дитсадків та шкіл.

– Я, звичайно, дуже рада, але все одно якось лячно, – зізналася Катря.

– Вовка боятися – до лісу не ходити, – дід усе-таки не втримав свого язика за зубами. – Кого там боятися? Маленьких дітей?

Катря подивилася на бабусю, намагаючись вгадати її думку. Та в її м’якому, лагідному погляді дівчина побачила підтримку.

– Усе буде добре, – сказала бабуся.

– Я згодна, – мовила Катря.

– Це теж добре, – протягнув батько. – Тепер щодо випускного вечора. Хотілося б, щоб ти, Катерино, була на ньому в сукні, вартій медалістки. Тому ми з матір’ю порадилися й вирішили замовити сукню для вечора твоїй хрещеній матері, маємо намір просити її, щоб привезла тобі найкращу сукню з Москви.

– Вона ж усе одно буде купувати своїй дочці сукню в столиці, – вставила мати.

– Мамо… Тату… – зніяковіла Катря. – Навіщо такі розтрати? Це ж не весілля…

– Ні, Катерино, – твердо сказав батько. – Ти в нас одна, і все життя ми працювали й працюємо задля тебе. Ти справдила наші сподівання, отримаєш золоту медаль лише ти із трьох випускних класів, а це вже щось та значить.

– А ми, – бабуся лагідно подивилася на онуку, – з дідусем дамо грошей на гарні білі лакові туфлі на високих підборах, щоб ти, Катрю, була на вечорі як королева.

– Вона й так у нас найгарніша в селі, – із захопленням сказав дід Орест і тут же, зрозумівши, що ляпнув не до ладу, додав: – На вечорі будеш найгарнішою!

– Дякую вам усім, – сказала Катря.

Щоки в неї від хвилювання стали рожевими, і вона, зрозумівши це, зовсім зніяковіла від такої уваги до себе, і то переводила погляд з одного дорогого їй обличчя на інше, то опускала очі донизу. – Я навіть не знаю, чим заслужила усе