Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

— Так він одружений?! — вразився Ян.

— Ага, я теж посміявся! Але в них так прийнято, в кошерних…

— Зачекай, Мартине! — спинив його Ян. — Звідки такі інтонації? Чим уже тобі євреї не догодили?

Слідчий ніяково пошкріб голену потилицю.

— Ну гаразд, це тут ні до чого. Але ти послухав би того розумника! Знаєш, переважно, доводиться смикати свідка за язик, аби хоч слово почути… А цей красень — розкрив пельку і такої мені заспівав! Про якісь світи, дерева, цифіри…

— Сефіри, — скривившись, виправив Ян.

— Та що завгодно! А, і до речі, про те, як корисно зайнятись подружнім сексом саме з п’ятниці на суботу, уявляєш? Ну, я його трохи притис…

— До столу?

— Та ну тебе! Словом, зрештою він таки вичавив з себе дещицю корисної інформації. І це, вкінці, скерувало мене до тебе.

— До мене? — здивувався Мартинів приятель. — А я тобі чим завинив?

Слідчий хижо примружився.

— А пам’ятаєш, ти впізнав одне прізвище з переліку Левінових вихованців? Шварценберг? Що ти про нього знаєш?

— Ой, Мартине, — відмахнувся від нього Ян, — годі мене страхати! Коли я нарешті когось заб’ю, то присягаюся, ти дізнаєшся про це першим! А Ігнац Шварценберг… ну, він — один із власників банку «Трансінвест» і вже довгий час вкладає гроші в мережу радіостанцій, котрою заправляє Гадюка, мій бос, себто, Петро Величка.

— Гм-м… — замислився Мартин, зануривши похмурий погляд до кухля, внаслідок чого йому нарешті вдалося помітити, що той вже давно спорожнів.

— Пива? — турботливо поцікавився Ян і, отримавши ствердну відповідь, почав заклично махати до кельнера.

Невдовзі з’явився Вацлав Муха з двома гальбами пива і черговою слушною порадою:

— Вживання пива сприяє вашій соціальній адаптації!

— О, безперечно! — гмукнув Ян, ковтнувши частунку і розвертаючись до товариша. — Ну, то скажеш ти мені, нарешті, яким це лихом тебе занесло на цвинтар?

— Та яким… Сегал мені повідомив, що востаннє Левін і цей твій інвестор бачились саме на цвинтарі — тому, старому, знаєш, на Майзелова. Мовляв, там похований котрийсь із їхніх каббалістичних авторитетів і для кращого, мовби, єднання з першоджерелами… Ну словом, якась така маячня. Але після розмови з навісним Сегалом щось мені в голові зрушило, і я навідався туди, глянув, що та як… Духовного прозріння — нуль, зате весь надгробок засипаний цидулками і кольоровими камінцями. Мені навіть лячно стало — якась, їй богу, ворожба… Знаєш, — Мартин звів на товариша трохи нетутешній погляд. — Так не буває.

— Як саме? — перепитав той.

— Та… не можу збагнути — кому було потрібно вбивати того старого ошуканця? Навіть спадку з нього жодного — всі свої заощадження він заповів якомусь шпиталю! І всі ці замкнені двері, літери, ворожіння…

Ян заусміхався, пригадавши свого лукавого сусіда.

— Може, ти просто чогось не знаєш? А може це — вирок Синедріону?

Мартин погрозливо насупився, і Ян враз збагнув, як зле ведеться свідкам, котрих його товариш мусить «притискати».

— Чув, може? Це такий єврейський верховний суд. Коли б він далі існував, то цілком міг би скарати нашого клієнта на горло за розголошення священних таємниць. Чи щось таке.

— Ха-ха, — одповів Мартин, — а далі ти мені порадиш викликати для допиту Примару-рюмсу з Королівської вежі?

— О, нарешті ти почав мислити тверезо, — втішився Ян, — вживання пива сприяє твоїй когнітивній апперцепції!

Мартин ледь не похлинувся.

— Та ти, бідося, занедужав! Ходи ковтнеш свіжого повітря!

Регочучи, Ян дозволив вивести себе з «Гладоморні». Надворі остаточно поночіло, і саме тепер настала його улюблена пора. Старе місто змовницьки ховало лице, обертаючись плутаниною сновиддя, де просто було заблукати, цілком згубивши свої денні віхи.

В повітрі чулася дзвінка холоднеча.

— Гарно би грогу, — пересмикнувшись, повідомив слідчий.

— До «Готики» крок дороги, — нагадав йому Ян, знаючи напевне, що грог там роблять якнайкращий.

«Готика» була баром зі страшною чорною вивіскою, захованим в глибокому підземеллі міського суду, чий підмурок був значно давніший за надбудову. Деякі значущі деталі свідчили про те, що тут за старих часів живцем гноїли занедбаних острожників, та ще й досі можна було розгледіти видряпані на стінах велемовні прокльони. Мартин почувався тут як вдома.

— Сегал сказав мені одну дивну річ, — повідомив слідчий, розлігшись у величезному м’якому кріслі зі склянкою грогу в долоні, — Яков Левін почав викладати лише після того, як померла його дружина… Цікаво, чого б це?

Ян тяжко замислився.

— Ну… Ти ж звернув увагу, їхня традиція передбачає нормальне існування неодмінно у шлюбі. Неодружений чоловік сприймається якимось неповноцінним… Може, це в нього була така ніби компенсація?

Мартин похнюпився, зазираючи до склянки.

— Еге ж, будь-що зробиш через жінку. Або через її відсутність.

— Ма-артине! — зацікавився Ян. — Ану ж бо, про що це ти?

— А хоч би про те, — злостиво буркнув той, невідь-чого звинувачувально тицяючи пальцем у товариша, — про те, що іноді випадає захопитися жінкою, котра ніколи не буде твоєю. Щастить тобі, холєра, — маєш, що хочеш, і твоє ніде, ні до кого над ранок не втече!

— Та може, — кисло промовив Ян, — якщо не зважати на те, що кожного разу я почуваюся так, мовби розбещую школярку…

Мартин глузливо пирхнув.

— Не знаєш свого щастя.

Ян знизав плечима. Таке неоднораз спадало йому на думку. І втім, він охоче посперечався би з товаришем. Хотілося послухати його аргументи. Ану як пощастить переконатися — раз і на завжди?

На жаль, слід було йти.

— Мартине, мені вже на роботу час. Відпровадиш мене до Градчан?

— А чого ж, — погодився той.

Якийсь час вони мандрували мовчки — Мартин, поринувши у свою таємничу зажуру, не помічав нічого довкіл. Проте, десь аж посеред Кам’яного мосту він повернувся до дійсності й почав звично скаржитись на свою невдячну роботу. Невдовзі, на Градчанській площі, він спинився, задерши голову до неба.

— Е-ее, Мартине, — Ян смикнув його за рукав, — ти чого став? Вити будеш? Так до повного місяця ще либонь з тиждень!

Той лише відмахнувся, уважно розглядаючи різьблений обрис палацу навпроти.

— Палац Шварценбергів… — нарешті повідомив слідчий.

— То шо? — здивувався Ян, і аж потім лише його осяяло, — Шварценбергів?!

— Нині там військовий музей, — сповістив Мартин, — але, якось мені розповідали про клопотання їхнього нащадка щодо реституції власності графського роду. Гм-м, цікаво…

— Ну бачиш, — зрадів Ян, — може і знайдеться якийсь людський мотив для того вбивства. Гроші, приміром.

Мартин ляснув його по плечі, випромінюючи раптовий ентузіазм.

— Сподіваюсь, так воно і є. Гроші! І жодних тобі жінок! Алілуя, брате!

Ян скептично хитнув головою. Ці романтичні потерпання якось погано сполучалися з товаришевим безжурно-цинічним характером. Лишалося сподіватися, його самого така біда не спостигне. Навряд