Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

колеса, зачепив його на осі, завів мотор і включив швидкість. Трос помалу намотувався на колесо, і машина, таким чином, видряпалася з болота. Але шофера після цього не можна було б відрізнити від чистильника водостічних канав. Проте настрій у нього не погіршився і, витираючи грязюку, він весело казав: «Як бачите, тайга не дуже-то панькається з нами, та ми її скоро приборкаємо. Он там, близько двохсот кроків праворуч, уже будується новий шлях. Як тільки він буде готовий, то їздитимемо інакше».

Кілька цікавих крапчастих горішанок з криком літало над нами, оповіщаючи зеленому царству, яке простягалося навколо нас у своїй непорушній своєрідності, то тут відбуваються незрозумілі речі. Я простежив за їхнім польотом, і мені здалося, що на темному тлі, облямованому непроглядною стіною заростей, здіймаються якісь загадкові фігури. Вони нагадували мені страховиська із казок.

— Полетухи, — пояснив шофер. — Їх тут тьма-тьмуща. Тільки-но розкричаться горішанки, як ці планеристи починають спускатися з високих дерев у зарості.

Йшлося про полетух — рідкісний вид білок. Їхні задні лапки з'єднані з передніми особливими складками шкіри — перетинками, які під час стрибка правлять їм за парашут. Мабуть, серед цих полетух були особливо спритні пілоти, які так вправно використовували своє природне парашутне знаряддя, що могли навіть «висіти» в повітрі. Пухнасті хвостики правили їм за кермо й мелькали в повітрі, наче блискучі мітелочки.

Мене так розтрясло під час їзди, що я був радий, коли ми, нарешті, зупинилися поблизу селища. До нього було, так би мовити, рукою подати, і тому я вирішив решту путі пройти пішки.

Шофер їхав ще далі, але він сподівався ввечері повернутися до Вертловки з останнім вантажем і заночувати в селищі, і я лишив свої речі в машині. Взяв з собою лише дробовик та сумку і вперше ввійшов у тайгу сам.

До села було не більше трьох кілометрів, і з горба я ясно побачив дзвіницю невеличкої церкви. Шосе робило великий закрут навколо горба. Я вирішив скоротити путь і піти навпростець лісом. Визначив напрям дороги і, побачивши перед собою вузеньку стежечку, подумав, що вона якнайшвидше доведе мене до мети. Невеличкий дощик, який застав нас у дорозі, осів безліччю краплин на деревах і траві і тепер вони виблискували в променях сонця мільярдами кольорових вогників. Стежка, котрою я йшов, почала звужуватись і через деякий час зникла зовсім, наче її поглинула тінь, яку кидали на землю крони могутніх ялин і смерек.

Аромат смоли та вересу напахав повітря, в якому дзвеніли голоси різноманітних птахів. Раптом, наче за наказом, пернаті мешканці тайги замовкли і запала тиша… тиша така гнітюча, що я зупинився, затамував подих і прислухався. Німа тайга грізна, бо здається, що ось-ось станеться щось неждане.

Я роздивився навкруги і побачив кількох птахів, які, витягуючи шиї, нерухомо сиділи на гілках, білочок, що причаїлися у вітті, — деякі з них опустили одне пушко, а друге разом з лапкою підняли вгору. Навіть іволга нахилилась, опершись хвостом об стовбур, зацікавлено повернула дзьобик і прислухалась. Це раптове мовчання порушив крик журавлів, що летіли ключем над непроглядним шатром лісових велетнів. Тільки-но пролунали в повітрі їхні голоси, як у зеленому царстві дерев знову завирувало життя. Заспівав багатоголосий хор птахів, білки почали стрибати з гілки на гілку, застукотів дятел, десь затуркотів турман, і у відповідь йому полинув протяжний стогін іншого голуба. Я прискорив ходу. Ліс почав рідшати, і між деревами вже просвічував трибарвний простір: угорі синє небо, на обрії синювате пасмо протилежного лісу, а під ним жовта смуга болота, порослого осокою.

Багнище було велике. Я зупинився, безпорадно дивлячись на неочікувану перешкоду, коли раптом між деревами почали рухатись якісь великі коричневі плями. Одна, друга, третя, за нею ще. До мочара йшло дев'ять алтайських оленів — сибірських маралів. Олені просувалися поволі, не кваплячись. Зненацька перший олень швидко підвів голову й могутнім стрибком вискочив з лісу. Решта злякались, запирхали, віялом розбіглися в усі боки і за якусь мить зникли в тайзі.

Я зірвав з плеча рушницю й побіг за маралами. І тут я мимоволі став свідком звичайної для тайги трагедії.

Величезна рись кинулася з дерева на першого оленя, вп'ялася зубами в горло тварині й важко повисла на ній. Марно намагався рогатий красень струснути з себе грізного нападника. Перш ніж встиг я добігти на відстань пострілу, олень повалився, з такою силою гребучи ногами, що мох розлітався на всі боки. Розчепіривши лапи, кровожерний хижак став над своєю жертвою і почав жадібно лизати кров, що струмила з великої рани на шиї могутньої тварини. Олень був у кілька разів більший за рись, і все ж таки підступний нападник здолав його.

Зціпивши зуби, я натиснув на курок рушниці. Хижак коротко вереснув. Я вистрелив ще раз. Поранена в голову рись беркицьнулася в повітрі, широко роззявляючи пашу. Коли я наблизився до неї, вона ще безсило сіпалася всім тілом і ледь чутно гарчала; вуса на її морді то їжилися, то опускалися.

Здавалося, рись хотіла поскаржитися на свою наглу смерть, та в неї вже не вистачило сил. То був скоріше подих смерті, яку ця тварина все життя несла іншим, а тепер сама стала її жертвою.

Оленя я оббілував і прикрив гіллям, а рись повісив за лани на дерево, і, щоб легше відшукати це місце, позначив навколишні дерева зарубками. Потім я трохи посидів, щоб заспокоїтися, бо і в нас, мисливців, у таких випадках прискорюється кровообіг і навіть починають тремтіти руки й ноги. Та це й не дивно — адже я не чекав, що поблизу села зустрінуся з оленями й такою величезною хижою кішкою.

У тайзі велика й мала відстань іноді буває дуже, відносною. Я подивився на мочар і тільки тепер усвідомив собі, який він великий. Обійти цей мокрий струп на землі — означало б витратити багато часу, і тому я вирішив піти просто через болото.

Я вирізав довгу, міцну палицю, потім перекинув рушницю через плече й ступив у мочар. Тільки-но я зробив кілька кроків, як грунт під ногами затремтів, мов холодець, і опустився так, що я раптом