Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

день, його могли звільнити на волю за 4 роки. Не кожному в'язневі давалися «зачоти» і не для всіх вони були однакові. Напр. «соціяльно близькі» на Ухті одержували, за ударної праці, протягом 30 днів — 45 днів зарахування, що загалом дорівнювало 75 дням арешту; політичні легкого обвинувачення, 30 днів (на місяць це дорівнювало 60 днів ув'язнення); а політичним важкого обвинувачення— 10 днів. В 1936 році «зачоти» взагалі були скасовані, а ті в'язні, що ще перебували 1936 року в концтаборах, запрацьованих «зачотів» були позбавлені. Таким чином, Москва безкоштовно привласнила собі десятки мільйонів карбованців, що їх заробляли даремною працею підсовєтські концтаборовики, працюючи «ударно». Засудженим за політичними статтями заборонили взагалі працювати в таборах за фахом або на інтелектульній праці; їх всіх призначали тільки на важку фізичну працю, а норми праці були визначені так великі, що їх спроможна була виконати тільки фізично міцна людина, яка перед тим усе життя працювала на фізичній праці і добре відживлювалась. Норма харчів була так мізерна, що в'язень, виконуючи 100 % норми та одержуючи 100 % призначених приписами харчів, не міг не існувати. Пайку харчів, тобто їхню кількість, узалежнювали від відсотка виконання норми праці: якщо в'язень виконав 80 % або 70 % норми, одержував 80°/о або 70°/о харчового приділу. При виконанні норми на 50 % — видавали 400 грамів хліба, а при виконанні на 49 % і менше аж до 0°/о — видавали тільки 300 гр. хліба на день. Праця виконувалась цілорічно — зимою і літом, під час дощів і в найлютіші морози, які на далекій півночі доходили до 56–65 ступенів за Цельсієм. Влітку довжина робочого дня була 12 годин, а зимою через швидке наступлення темряви день дещо скорочувався. Обставини життя та праці в концтаборах були настільки жахливі і нелюдські, що більша частина в'язнів бажала собі приспішеної природньої смерти. Деяка частина не витримувала і кінчала життя самогубством; інші ж з відчаю навмисне, під час праці калічили себе, відрубуючи пальці на руках і ногах, або навіть всю долоню руки. Деякі свідомо обморожували руки, ноги, обличчя, якусь іншу частину тіла. Цим самим на деякий час в'язень уникав праці, перебував у таборовому шпиталі, у якому харчі були дещо ліпші, а найголовніше в'язень не виснажувався працею. Були і такі в'язні, що вдуваючи собі під шкіру рук або ніг оливу чи нафту, викликали штучну гангрену і тим самим теж позбавлялися праці, хоч потім такий в'язень, якщо не помер від ґанґрени, то залишився на все життя інвалідом. За кожне самовільне каліцтво, таборове начальство звинувачувало в'язня в саботажі. Слідство в таких випадках перепроваджував 3 відділ (Оперативний відділ НКВД в концтаборах). «Саботажників» судила таборова спецколегія, яка або збільшувала термін ув'язнення в концтаборах на 5-10 років, або ж у показовому судовому процесі схвалювала вирок смерти.

Тих, що відмовлялися від праці, кидали до таборового ізолятора, який був у кожному таборі. В ізоляторі в'язень перебував на «хлібі і воді» (200 гр. хліба і 300 гр. води на добу). Термін ув'язнення та ізоляторі — від 3 до 10 днів. У випадку повторного відмовлення, термін ув'язнення в ізоляторі збільшували до місяця, а за третім разом «откажчика» відправляли до «спецлагеря-ізолятора» з надзвичайно суворим режимом, у якому в'язень, як правило, помирав від виснаження і надлюдського визиску при праці. Зимою ізолятори не опалювались і, щоб посилити муки, покараного ізолятором в'язня замикали зовсім роздягненого де він перестуджувавсь, а потім помирав у таборовому шпиталі або навіть в ізоляторі.

В кожному таборі, разом з політичними, перебувало приблизно 15–25 % злочинців-рецидивістів («урок», «блатних», «по-мокрому», «медвежатніков», «нальотчіков» і т. д.). Кримінальні злочинці-рецидивісти, посідаючи всі посади внутрішнього таборового управління, постійно тероризували політичних, знущалися в нелюдський спосіб, били до непритомности або смертельними ударами. До того намовляли кримінальників самі таборові начальники, які, таким чином, юридично не брали участи в знущаннях над політичними, а виконували руками рецидивістів.

Для ув'язнених жінок існували окремі жіночі концтабори. Жінки, засуджені з політичних мотивів, перебували в таборах разом з кримінальним елементом: вбивцями, «блатарями», злодійками та повіями. Внутрішнє таборове керівництво в жіночих концтаборах було у руках чоловіків — кримінальних злочинців: командантура, вахта на воротях, хліборізка, шевські та кравецькі майстерні і т. п. Старші бараків, днювальні, завідувачка кухні, начальники лазні, голярі, пральні, бригадири і т. д. призначались з жінок, також кримінальних злочинців; робітнича ж сила до них — з жінок-політв'язнів. Розперезаність та знущання злодійок над політв'язнями-жінками не мали меж. Начальство змушувало жінок до співжиття з «соц-близькими» та злодіями. Дітей, що їх мали в таборах жінки, або ті які народилися в концтаборах, від матерей відбирали та спрямовували до дитячих будинків, що для цієї мети були побудовані в цілій системі концтаборів. Злодії та рецидивісти досить часто заражували жінок венеричними хворобами. Таких жінок замикали потім до окремих таборів, де їх майже не лікували і вони згодом помирали повільною смертю. За таборовими приписами жінки і мужчини не мали права перебувати в одному таборі. Але таких приписів не дотримувалося. Існувало багато таборів, у яких під час відправки жінок до жіночого табору, під час його переходу через той чи інший чоловічий табір, таборові начальники навмисне етап притримували, скаржучись на бездоріжжя або несприятливі умови погоди. Робилося це навмисне, щоб затримати жінок для «любовних развлєчєній» злодіям, для внутрішніх і зовнішніх таборових начальників, для працівників 3-го відділу НКВД та ВОХР-и. Політичним в'язням-мужчинам категорично заборонено мати зв'язок з жінками, навіть товариський. За такий зв'язок їх додатково засуджували на 3 роки ув'язнення. Жінок до додаткового ув'язнення засуджували лише тоді, коли вони мали зв'язки з політичними в'язнями, але за зв'язки з кримінальними злочинцями, не кажучи вже про таборових начальників, їх не карали.

Отже, в совєтських концтаборах російсько-комуністична партія, поруч із жорстоким фізичним визиском в'язнів на праці, створила надзвичайно важкі обставини життя. Ніякого перевиховання працею, не зважаючи на саму назву совєтських концтаборів — «поправно-трудових», в них не було, як і взагалі не відбувалось якесь інше перевиховання.

Серед документів, що зберігаються в московському музеї Леніна, є особисті листи Леніна, писані до його дружини Крупської тоді, коли він перебував за царського режиму на засланні в Сибірі. В одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Крім того, Н. Крупська, яка жила деякий час на засланні разом з Леніном, писала в