Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

ж) підсовєтське населення, що листувалося з рідними за кордоном і обвинувачувалося за зв'язки з «чужинцями». Особливо те населення, яке в часи НЕП-у та перші роки після нього одержувало закордонну валюту від рідних і купувало в спеціально для того організованих крамницях «Торґсін», на закордонну валюту, товари та продукти харчування;

з) до інших катеґорій належали ті особи, ще перейшли кордон в надії «щасливо» жити в СССР, службовці різних мішаних акційних советських і закордонних підприємств (наприклад, КВЖД), моряки далекої плавби, чужинці, на яких впала підозра в шпигунстві, працівники совєтських установ, що поповнили державний кримінальний злочин, але який ҐПУ розглядало, як «контрреволюційний», та бандити і рецидивісти.

Розгорнення й поширення мережі концтаборів і і збільшення та розгалуження позначилося тим, що 10 липня 1934 р. ОГПУ, згідно з постановою ЦИК,[11] вімкнено до складу Головного Управління Державної Безпеки (ГУГБ). Тією ж постановою ГУГБ було влучене до складу загальносоюзного Народнього Комісаріяту Внутрішніх Справ (НКВД). До складу НКВД належали, згідно з тією ухвалою, такі установи: управління актів громадянського стану (реєстрація шлюбів, народжень, розлук, смерти, адоптування дітей і т. д.); управління совєтської міліції; управління протипожежної охорони; управління в'язницями, концтаборами, колоніями та місцями заслання і виселення; збройна охорона підприємств; прикордонна охорона; геодезійно-топографічні установи; боротьба з безпритульними; паспортизація та приписка на місце мешкання і тому подібні функції. В совєтській армії НКВД, як раніше ҐПУ, мало свою мережу — Особові Відділи (ОО).

Згідно з постановою ЦИК та СНК СССР з 10 липня 1934 р., частину праці ГУГБ, яка торкалася розгляду контрреволюційних справ, було передано до компетенції військових трибуналів військових округ. При обласних, крайових, залізнодорожних, водно-транспортних та верховних судах створено спеціяльні колегії судів (спецколеґії), які складалися виключно з підібраних працівників НКВД. Всі найбільш загрозливі контрреволюційні справи тепер належали тільки до спецколеґій. За тією ж постановою було створене і «Особоє Совєщаніе НКВД», що мало право розглядати всі інші, менш важливі справи, без суду і без присутності обвинуваченого (заочно) та давати свої вироки на ув'язнення в концтаборах. Протягом існування «Особого Совєщанія» воно було головним «поставщиком» робітничої дарової сили концтаборів СССР, засудивши мільйони невинних людей, до ув'язнення на 5 років. Коли ж термін ув'язнення закінчувався, «Особоє Совєщаніє» НКВД мало право знову засудити заочно з'язня додатково на 5 років і так без кінця. Але практично «Особоє Совєщаніє» до 1936 року ухвалювало в основному вироки від 3 до 10 років, а з 1936 року воно вже мало право засуджувати на термін до 25 років і ухвалювати вирок смерти. Справи, що їх досліджувало ГУГВ-НКВД, передавались на розгляд «Особого Совєщанія» лише тоді, коли в матеріалах слідства не було юридичних підстав до передання справи судові (в спецколеґію, до військового трибуналу), але слідчий вважав за потрібне засудити (заслати до концтаборів) арештованого на певний термін.

Розміри репресій в часи єжовсько-беріївських чисток набрали такого розміру, що «Особоє Совєщаніє» НКВД не мало фізичної можливості їх розглядати, совєтські тюрми були переповнені мільйонами невинних жертв, до концтаборів щодня етапами відправлялися десятки тисяч засуджених, а щоночі до в'язниць привозилися тисячі нових заарештованих. Тому при обласних НКВД були створені також «Особиє Совєщанія» і вони мали ті самі функції, що й «Особоє Совєщаніє» в Москві. Отже, фактично відновлено старі «тройки» ҐПУ, лише під іншою назвою. Поруч з обласними «Особимі Совєщаніямі» при управліннях міліції створено т. зв. «тройки міліції». Вони заочно засуджували заарештованих терміном до 3 років ув'язнення в концтаборах, але лише «соціяльно-опасний» та «соціяльно-врєдний елемент» — («сое» і «све»). До категорії соціяльно небезпечного елементу міліція зараховувала тих, які порушували правила паспортизації, дрібних спекулянтів; осіб, що жили у великих містах, у яких заборонено жити новоприбулим, в смугах, що прилягали до військових об'єктів та до підприємств і т. п.

В більшості адміністративне керування кожного концтабору в ті часи належало до управління табору, а на чолі його стояв начальник-службовець ҐПУ-НКВД. Але були й випадки, коли на начальника призначалося заарештованого відповідального працівника ҐПУ, засланого по кримінальному злочину. Напр., 1937 р. на Асфальтитових копальнях Ухто-Печорських концтаборів начальником був Чічканов, колишній працівник ҐПУ, засланий до табору на 3 роки по «побутовій» статті. Потім його заступив Воронін, працівник ҐПУ, який працював у системі концтаборів СССР від початку її створення — на Медвежій горі. Воронін був на Медвежій горі теж в свій час арештантом по «побутовій» статті. Начальником Ухто-Печорських концтаборів у 1936-37 рр. був Яков Мусійович Мороз — жид за національністю, колишній кримінальний злочинець, засуджений на 10 років. Вислужився перед ҐПУ-НКВД здібністю «виконувати» і «перевиконувати», за рахунок найжорстокішого та рафінованого визиску в'язнів, виробничі пляви ГУЛАГ-у. Дослужився до високої ранґи в системі НКВД, перебуваючи начальником «Ухто-Печорського тресту», місцем осідку якого було новозбудоване м. Чіб'ю. Під час беріївщини його зліквідовано.

Совєтські концтабори ззовні стереже ВОХР (Воєнізована Охорона). Обов'язок ВОХР-и — виводити з/к на працю, етапувати з табору до табору, стояти на вахті біля табору навколо огорожі, перешкоджати втечі та самовільному виходові в'язнів з таборів. ВОХР-а мала право стріляти в табір до в'язня без попередження або забити його під час етапування та конвоювання до місця праці.

В самому таборі лад дотримувався та здійснювався командантом та його помічниками, на посаду яких призначувано колишніх бандитів, «урок», «блатарів» (кримінальний елемент), до, яких большевицька влада ставилась набагато поблажливіше, ніж до політв'язнів, і які були в стосунку до совєтів, сказати б, «соціяльно близькі». В таборах їх називали ще «соц-благонадьожниє».

В переважній більшості таборів існували жахливі умови життя — тортури та побиття арештантів. Зимою на наказ начальства арештанта ставили роздягненого на морозі, а літом серед болота «на комарі». ВОХР-а зацьковувала з/к псами або стріляла в них «для забави», таборова командантура обкрадала у в'язнів харчі, а за найменшу провину вкидали до ізолятора з харчем 200 гр. хліба і 300 гр. води на добу.

В деяких таборах було запроваджено систему т. зв. «зачотів», цебто, коли за ударну працю зменшували термін перебування в концтаборах. Напр., за 2 дні ударної роботи зараховувалось 3 дні перебування в концтаборах, тобто, коли в'язень був засуджений терміном на 6 років, то при щоденній ударній праці, виконуючи норми на 200 % та працюючи 10 годин на