Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І доки я вагався, чи покликати його, чи піти геть, він звільнив од мук і себе, і мене, і дітей, випустивши їх на волю з темниці свого незнання та їхньої нетямущості. Вийшли вони ошелешені, спотикаючись під тягарем нісенітниці, яка скаламутила їхній мозок.
— Вони, мабуть, думають, що або самі дурні, або наука дуже важка, — промовив я весело, дивлячись їм услід.
— Справедливо і те, і те, — поважно відповів Махмут.
Я розсміявся:
— Чув, як ти їх вчиш!
— А що в цьому смішного?
— Ти ж сам не знаєш арабської мови.
— Звичайно, не знаю. Звідки я її маю знати?
— То навіщо це робиш?
Він витягнув перед собою руки, пальці в нього тремтіли.
— Своїм ремеслом займатися більше не можу, а іншого нічого не вмію. Перепродую оці брязкальця та вчу дітей. Я мало знаю, вони мало платять, і ніхто ні перед ким не в боргу. Що втрачають? Нічого. Навчаться в медресі[7] кому буде треба. А я з цього живу.
— А коли довідаються, що не знаєш? Такого довго приховувати не можна.
Він стенув плечима: знайдеться щось інше. Як фальшиві мідяки.
Дивився я на його пооране зморшками обличчя волоцюги, у хитрі й водночас невинні очі вигадливого шахрая, і мене мимиволі розбирав сміх. У дитинстві нашу уяву збуджували його фальшиві мідяки, важкі удари, яких він немало дістав, вигнання в далекі невідомі краї, а тепер ось переді мною тремтять його руки, які кували срібну філігрань і виготовляли фальшиві монети. Життя поламало його, хвороба вицідила здоров'я з нього, а жити все-таки треба.
— Я тобі допоможу, — сказав я, не роздумуючи. — Знаю трохи арабську мову.
Махмут нахмурився:
— Знайди собі інших дітей. Навіщо забирати в мене?
— Допоможу тобі задарма.
Він здивувався, не знаючи, сумніватися в моїй щирості чи жаліти мене:
— Слухай, чоловіче, якщо ти нічого поганого не замишляєш, то ти не зовсім при своєму розумі.
— Нехай я й нерозумний, але я нічого не приховую. І мені буде користь. Повторю те, що вчив колись.
— А якщо я тобі набрехав про хворобу, якщо я так заробляю собі на горілку?
— Байдуже. Шкоди з цього не буде нікому.
Він, проте, не здавався:
— А навіщо ти підслуховував?
— Випадково. Я хотів купити дружині якусь дрібничку.
— 3 оцих брязкалець? Бачиш, а я й не пропоную, відвик. Ось вибирай.
І він тремтячими пальцями діставав і показував недорогі прикраси.
— Хочеш це?.. А за навчання, якщо ти серйозно, я тобі платитиму — так, аби не задурно. Якщо ці діти не прийдуть, а може статися, що не прийдуть, то знайду інших, тепер це буде легко, ми могли б привести й справжніх учнів, з медреси, тільки ця кімната мала… Візьми оцей пояс і ланцюжок, а якщо не сподобається дружині, знайдемо щось інше... Від завтра й почнеш? Зрештою, коли хочеш і в яку пору хочеш, мені все одно. А якщо пожартував, то не приходь — та й годі… За прикраси плати зараз, а то передумаєш і не прийдеш.
Усе було смішне: і ця його плутана мова, і обережність, і підозра, і здивування з того, що я запропонував йому допомогу, і надія на те, що заясніло перед ним, і сумнів, що, може, цей дурний чоловік раптом стямиться. Міг подумати, і що я дурний, і що добрий, і що хочу посміятися з нього, і що підстроюю якусь каверзу, але вирішив у всьому покластися на бога, бо нічого не втрачав, якщо й передумаю. Залишиться з тим, із чим був.
Наступного дня я навчав дітей справжньої арабської мови, втішаючи їх, що теперішня їхня темрява почне поволі перетворюватися в світло. Вони дивилися на мене з недовір'ям, а Махмут сидів коло нас і то кивав, то хитав головою, як справжній мудрий учитель, схвалюючи мої знання й осуджуючи дитяче неуцтво, хоча сам знав не більше за них. І не дивувався, що я цим займаюся, не згадував більше й про плату: мою дурість сприйняв як річ, яка стосується лише мене, і не хотів напрошуватися з тим, чого я не вимагав. Він узяв на себе турботу скликати дітей, розпалювати жаровню в кімнатці, коли було холодно, одержувати плату за навчання, хвалити мою велику вченість скрізь, де тільки міг, а на мене полишив другорядну частину справи — проводити заняття.
Він пив, справді, пив добряче, це не була брехня, але по ньому цього було майже не помітно. Був тільки приємно збуджений і в такому гарному настрої, що я найбільше любив, коли він був під чаркою. Тоді й руки в нього менше тремтіли, і я пересвідчувався, що це таки від пиятики, а не від хвороби. Після занять він водив мене в Ідризову кав'ярню, щоб за мою працю почастувати мене кавою, а себе — горілкою.
— Це мій учений, — гордо казав він.
Цю незвичну для себе роботу Махмут вигадав не тільки заради того, щоб мати сякий-такий заробіток. Здається мені, що тут більше важив його потяг до незвичайного.
Він розповідав із захопленням і заздрістю про жінку з якогось провінційного містечка, яка, народившись без рук, плела та виконувала різну роботу ногами, а родичі показували її на ярмарках і тим заробили багато грошей. Або про купця Хасана, який привіз із Єгипту двох дивовижних баранів і на них збив собі маєток, бо кожен хотів побачити це диво.
Усе звичайне здавалося йому нудним, не гідним людської уваги. Тому що воно дрібне й нецікаве, тому що довго триває, тому що не залишає людині вільного часу. А навіщо йому був той вільний час, я ніяк не міг збагнути.
Може, й я для нього був схожий на жінку, яка пряде вовну ногами, чи на страуса з далеких країв?
Сміючись, я сказав йому це. Він образився.
— Як ти можеш таке говорити! Хто кого просив: я тебе чи ти мене? Ти ж казав: це мені буде корисно, повторю, що вчив. І я вволив твоє прохання, допоміг тобі, дав приміщення, дав дітей. Що ж тут дивного, що незвичайного? Може, скажеш, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.