BooksUkraine.com » Публіцистика » Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм 📚 - Українською

Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

114
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Спогади. Том 1" автора Карл Густав Еміль Маннергейм. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 111
Перейти на сторінку:
останнього володаря Алайської долини.

То було моє перше знайомство з киргизькою юртою — і не скажу, що неприємне. Простора юрта, обтягнута зсередини строкатою повстиною й широкими смугами тканини, мала вельми привабливий вигляд. На долівці лежали килими й кілька ладних шовкових покривал, а також подушки, з яких у дверях було видно трошки зеленої трави. Задню частину прикрашали чотири гарних старих сідла, на яких лежали кілька згорнутих шовкових покривал. Ці оздоби було увінчано рядом вуздечок та обротей, рясно прикрашених бронзовим і бірюзовим орнаментом. Посередині ковпакоподібної вершини був круглий отвір, де виднівся клаптик зоряного неба. На стінах висіли великі вишиті матер’яні кишені, звідки витикалися кілька книжок та інші речі.

Ми проїхали крізь маленьку фортецю Ґюльча, яка стояла на березі однойменної річки, й подалися далі до перевалу Талдик. Підійматися було важко, але коли дорога почала йти з гори, наші зусилля компенсувалися. За крутим поворотом розкрився надзвичайно гарний барвистий краєвид. У смарагдово-зеленій Алайській долині зміїлася червона річка, а за нею здіймався величний кряж, сліпучо-білі вершини якого окреслювалися на тлі яскраво-синього неба. Унизу, в долині, я спостеріг червоний пісок на дні річки.

На початку долини стояли обіцяні юрти, і там мене привітав приязний Хасан-бег. Тепер я мав змогу познайомитися з киргизами й побачити їхні показні кінські табуни. У юртах саме справляли весілля. Крім інших розваг, його складовою були верхогони і традиційна кінна гра «байга», в якій часом брали участь аж тридцять вершників. Суть її в тому, що учасники намагаються схопити змащену жиром цапову тушу, яка виконує роль дівчини, і шаленим чвалом утекти з трофеєм, тимчасом як завдання решти — вихопити її з рук щасливого посідача. Змагання, яке, здається, доводило глядачів до екстазу, можна було приблизно описати як шалену боротьбу на конях.

Гарне враження, яке в мене склалося про цей народ вершників, таким і залишилося. Киргизи були послужливі, чесні й порівняно охайні. Я знав, що конярство, щоб не сказати культ коней, було в них на дуже високому рівні, однак не знав, що ці прості чоловіки, живучи в скруті й залежачи від суворої природи, тримали коней ще й суто для перегонів, навчали їх ходити, їхати риссю і чвалом, виявляючи незвичайний спортивний інтерес.

Далі ми просувалися Алайською долиною на схід, підіймаючись і подекуди опиняючись на висоті добрячих 3500 метрів. Дорогою нам зустрілося чимало торговельних караванів, у деяких із них було кількасот верблюдів. Під Іркештамом, найдальшим російським вартовим постом, ми перетнули державний кордон.

Перше моє спілкування з китайськими посадовцями відбулося в прикордонній фортеці Улугчат, де 60-річний комендант, зсушений курінням опію, ґречно організував для нас пристановище на ніч. Кількадесят вояків у фортеці теж скидалися на жертв опійного гріха. Після наметового життя в горах було досить приємно опинитися у глинянках із теплим каном[5], знайомим мені ще з Маньчжурії, — дарма що ці оселі можуть здатися вбогими мандрівникові, розпещеному європейським комфортом.

Ми подолали хіба половину дороги до Кашґара, і хоча тепер їхали здебільшого з гори, на нас чекали п’ять стомливих денних маршів у суворій та похмурій місцевості. Доводилося кілометр за кілометром п’ястися і спускатися крутими кам’янистими стежками, переходити вбрід повноводі гірські річки й пропихатися крізь такі тісні ущелини, що на їх споді годі було вміститися двом копитам. Якби не «сходинки», вижолоблені у скелі копитами тисяч і тисяч в’ючних тварин, проїхати там навряд чи вдалося б. Придорожні скелети й напіврозкладені трупи коней та віслюків свідчили про важкість мандрів. Коли ми 30 серпня дісталися до Кашґара, я дякував, що найбільшим нашим нещастям було незручне сідло, яке намуляло спину одному з коней. Ще одного коня, який мав садно на нозі, вдалося поміняти в киргизів на здорового.

У Кашґарі перепліталися сфери впливу двох великих держав, тому там були генеральні консульства і Росії, і Британії. У російському, де мене запросили замешкати, до мене поставилися з якнайбільшою гостинністю. Генеральний консул Колоколов, який добре розумівся на ситуації в провінції, надав чимало корисної інформації. Після боксерського повстання консульство почав охороняти півескадрона козаків. Перебування російського військового підрозділу на китайській території справляло дивне враження, і важко було собі уявити, що Китай, який саме прокидався, довго миритиметься з таким порушенням своїх суверенних прав. Дуже приємним і цінним стало знайомство і з генеральним консулом Британії, сером Джорджем Макартні. Він досконало володів китайською мовою: його мати була китаянкою. Консул надзвичайно мені прислужився, позичивши славетну величезну раритетну граматику китайської мови в комплекті зі складаним столом. З подякою я згадую і послужливість тамтешніх шведів-місіонерів. Вони пречудово працювали в царині освіти і медичної справи.

Одразу по приїзді я пішов на прийом до місцевого даотая (найвищого чиновника) Юаня Хун Юя. Це був ошатний худорлявий старий із вишуканими манерами. Вбраний у пишний службовий костюм, він прийняв мене в залі свого урядового палацу і провів крізь кілька кімнат до внутрішнього покою, де стояв стіл, заставлений усілякими ласощами. Ввічливими жестами попросивши дозволу зняти мандаринську шапку, Юань Хун Юй поклав мені в чашку дві грудки цукру й підніс паркий чай. Під час доволі тривалої розмови господар крутив у руці двійко волоських горіхів, блискучих від багаторічного вжитку. Певно, зокрема завдяки цій поширеній у Китаї гімнастиці в китайців зазвичай м’які й меткі руки гарної форми. Мені, бувало, вдавалося купити тут кілька зужитих горіхів, але зазвичай китайці, як я помітив, не любили розлучатися з такою, власне, малоцінною цяцькою, яку крутили в руках не один рік.

Як і взагалі в Сіньцзяні, в Кашґарі китайці та сарти теж мешкали нарізно, по своїх районах міста, чи, точніше, по своїх містах, адже віддаль між ними часто була чималенька — з десяток кілометрів. На вигляд сартський Кашґар дуже нагадував міста російського Туркестану: такі самі криті базари, магазини, крамниці ремісників та одноповерхові глиняні будинки. Саме місто було відокремлене від вирослих довкола передмість зазубленим глиняним муром заввишки понад чотири метри. На вулицях стояли рейвах і метушня — надто в четвер, базарний день. Тоді на закупи сходилися сільські мешканці. Виразні семітські риси кашґарських сартів свідчили про те, що в них більше іранської крові, ніж у їхніх одноплемінників із російського Туркестану.

Мені спало на думку, що базар зі своїми балачками та плітками — це все, чого потребує сарт, аби радіти і насолоджуватися життям. Помешкання його було збудовано з крихких, висушених на сонці цеглин, мало глиняну долівку і плоский дах із тонким шаром глини, змішаної з соломою. Така хатина не здавалася достатньо міцною, щоб витримати

1 ... 10 11 12 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"