Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Чому в тебе таке дивне прізвище — Величко? Ти росіянка?

— Українка.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні.

— А ім'я? Торі — це від якого імені?

— Вікторія. У себе на батьківщині я була Вікою, приїхала сюди і стала Торі. Це не має значення.

— Куди ти летіла?

— Ідіотське питання. Літак мав приземлитися в Ла-Пас. Ти теж туди летів. Ми всі.

— Так, але що ти там мала робити?

— Працювати в консульстві, потім — у шпиталі при місії ООН.

— В Африці ти теж так працювала?

— Так. Ти просто переповнений питаннями.

— Вибач. Я журналіст, цікавитись світом — це моя робота.

Я думала, цікавитись світом — це звичайний стан людини, але для декого це, виявляється, робота. Є такий обов'язок — цікавляться, немає — жують жуйку. Я мало розумію янкі, хоч прожила між ними добрячу частку життя. Вони були мені чужі, я була між ними чужа — так воно й лишилось.

З першої миті, коли ми з тіткою Розою зійшли трапом літака, я це відчула. Їхні повсякчасні усмішки, їхня манера розмовляти, їхні чистенькі паперові будиночки з неодмінними газонами, їхні постійні судові позови один на одного — вони дратували мене страшенно. І я не схотіла асимілюватися з ними. Саме тому я займаюся тим, чим займаюсь, а не лікую забитих під час гольфу колін і ліктів. Усі ці галасливі, впевнені у своїй абсолютній винятковості цивілізовані громадяни… Мені краще без них. Не тому, що вони погані, а просто… я надто інша.

— Як давно ти у Штатах?

— Шістнадцять років. Іще є питання?

— Багато. Ти цікавиш мене, Торі Величко. Мені завжди були цікаві такі божевільні жінки, як ти. Це ж треба додуматись — стрибнути над урвищем, ухопившися за ліани!

— Ти стрибав разом зі мною, забув?

— Як я тільки пристав на таке, уявити не можу.

— Довелося пристати. Що ще ми мали діяти?

— Маєш рацію. Нумо спати, вже темно. Ходи сюди, не бійся, я тебе не стану спокушати.

— У тебе завищена самооцінка. Маю надію, плече твоє ще поболить.

— Уже болить, але все одно ходи сюди. Мало радості сидіти поодинці в цій норі.

— Боїшся темряви?

— Ходи до мене.

Я навпомацки знаходжу його і влаштовуюсь поруч. Ще завидна я принесла сюди купу зелених гілок папороті — все-таки не на голій землі спати. Тут вогко і досить холодно, але вдвох не померзнемо.

— Ти мене вб’єш, якщо я тебе обійму?

Е, ні, красунчику, так справи не підуть.

— Не вб'ю, але штурхону добряче. Я не люблю, коли мене хтось торкається.

— Чому?

— Нема про що говорити. Не люблю — і по всьому.

— Я обійму тебе по-дружньому. Не штовхайся, мені ж боляче! Торі, будь ласка… не будь така. Чорт, я здаюсь, здаюсь! Я таки боюсь темряви. Задоволена? Ніхто про це не знав, я вважав…

— Припини істерику. Треба було відразу сказати: вдавав із себе Казанову, то й маєш тепер. От уже мені ця чоловіча впевненість, що мати фобії соромно! Ви всі просто йолопи.

— Це діагноз?

— Так.

— То я можу обійняти тебе?

— Так, чорт забирай!

— Не сердься…

— Я терпіти не можу, коли до мене торкаються. У мене теж фобія.

— Колись ми сміятимемось, згадуючи цю ніч.

— Це якщо в нас воно буде — те твоє «колись».

— Буде. Я…

— Тихо! Ти чуєш?

— Ні. Там нікого нема.

— Безвідповідальна заява.

Там повно всього. Там повзають змії, ходять великі хижі коти, там літають кажани — дотик кожного з них може бути небезпечнішим за укус змії, бо вони, харчуючись кров'ю, переносять страшні хвороби. Там… Зрештою, я не впевнена, що ті хлопці, які полювали на нас удень, лишили нас волювати. Ні, саме ті вже нічого нам не зроблять (хіба прийдуть закликати до нашої совісті у вигляді привидів, але це малоймовірно), а от їхні колеги… Цікаво, де наші супутники — Брекстони і Гікслі? І хто ж усе-таки винен у тому, що всі ми тепер у такому лайні?

— Торі…

— Тихо. Там хтось є.

Я вмію слухати тишу. Я довго жила в джунглях і вмію розрізняти звуки. Ті джунглі теж не були раєм, вони навіть гірші за ці. Там були болота, п'явки, леви й пропасниці. Там постійно траплялися прикрощі, там… Власне, Африка мені теж чужа, ми з нею розлучилися без жодних моральних судом. Дай Боже, ніколи більше не потраплю туди. Я прагну хоч трохи спокою.

Хтось обережно ходить навкруги. Я чую чиїсь м'які скрадливі кроки — і мені стає страшно. Хто б там не був, він не з добром до нас. Чого б це хороша людина тинялася поночі, та ще й у такому місці? Маю надію, це просто пума прийшла напитися води після вдалого полювання. Це був би ідеальний варіант.

Ед притискає мене до себе, наче хоче захистити. Ні, хлопче, я не знаю жодного чоловіка, здатного захистити жінку. Ваше плем'я здрібніло і перевелося на хрін собачий, і цей сумний факт великими літерами закарбовано на скрижалях мого уявлення про світ. Нічого не вдієш, асиміляція.

— Я піду й подивлюся, що там.

— Я сам.

— Ти поранений. Я забороняю тобі рухатись. Чи ти таки хочеш дістати запалення? Що я тоді з тобою діятиму тут? Лежи й не рипайся.

Я зводжуся на ноги й рухаюсь уздовж стіни. Каскад шумить, вода хлюпоче так мирно, та що з того? Я не засну, доки не дізнаюся, кого там носить лиха година. Тільки темно так, що я вся перетворилась на слух. Я міцно стискаю руків'я пістолета, аж воно скоро розтопиться в моїй долоні. Едові немає потреби знати, що я озброєна. Може, і стріляти не доведеться. Може, там абсолютно сита пума. Може…

Чиясь тінь, темніша від темряви, пройшла крізь завісу води і стала на вході. Це не тварина, я чую запах міцного чоловічого тіла, тютюну й часнику. Це хтось із аборигенів, і я б'ю його по голові руків'ям пістолета — не дуже міцно, щоб тільки оглушити; потім намацую в сумці скотч і перемотую йому руки й ноги, а також заклеюю рот. Полежи тут, голубе, а як розвидниться, я поспитаю в тебе про дещо. І чого б я вешталась ночами? Ну, та свого розуму нікому не вставиш, тож доведеться бідоласі дочекатися ранку в такому незручному й принизливому для справжнього чоловіка стані. Гадаю, він це якось переживе.

— Що