Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

— Мабуть, не в собі від пережитого… — І звернувся до селян: — То що, почнемо церемонію Найвищого Дару?

Селяни знову його обступили, але їхні обличчя не віщували нічого доброго.

— Еге! Найвищого Дару захотів!

— Що він за людина така.

— Після того, як витяг бідолашного Катагу з річки, ще язик йому повертається...

— Власному тестю життя рятує!

— Така проклята людина, — виніс остаточний присуд Васі, торговець, — не заслуговує на смерть!

Хадвеллу здалося, що всі раптом подуріли. Він невпевнено повернувся до жерця:

— Що, оце й усе?

Лаг глянув на нього зі скорботою, стиснув губи так, що аж побіліли, й не відповів.

— Урочистої церемонії не буде? — у голосі Хадвел-ла вже бриніли жалібні ноти.

— Ти заслужив її, — відповів жрець. —Якщо хтось коли-небудь заслуговував на Найвищий Дар, то це саме ти, Хадвелле. Гадаю, ти мав би його отримати. Але тут ідеться про важливіші речі. Є закони милосердя та співчуття, які цінує Тангукарі. За цими законами, Хадвелле, ти здійснив страшний, нелюдський злочин, рятуючи бідолашного Катагу з річки. Боюся, що цього пробачити не можна.

Хадвелл не знав, що й казати. Вочевидь існує певне табу на порятунок людей, які впали в річку. Але звідки ж йому було про це знати? Невже така дрібниця переважила все, що він зробив для села?

— Може, все ж таки я вартий хоч якоїсь церемонії? — промовив він. — Я люблю ваш народ, я хочу тут жити. Щось же ви можете зробити для мене.

У погляді старого жерця світилося співчуття. Він узявся за жезл і хотів його підняти.

Але його руку зупинило лиховісне ревіння натовпу.

— Я нічого не можу зробити для тебе, — сказав жрець, — залиш нас, фальшивий посланцю. Залиш нас, Хадвелле, який не заслуговує на смерть!

— Гаразд! — крикнув Хадвелл, і його раптом понесло. — Ідіть під три чорти, купка брудних дикунів! Я б тепер не залишився тут, якби ви навіть і благали мене про це. Я забираюся. Ти зі мною, Мел?

Дівчина кліпнула, подивилася на Хадвелла, потім на жерця. Запанувала тиша. Тоді жрець прошепотів:

— Пам'ятай батька свого, Мел! Пам'ятай вірування твого народу!

Мел гордо підняла голову.

— Я знаю свій обов'язок, — сказала вона. — Ходімо, любий Річарде.

— Ходімо, — Хадвелл рушив до космічного корабля, за ним пішла Мел.

Старий жрець у відчаї спостерігав за ними.

— Мел! — гукнув він суворо.

Та Мел не повернулася. Жрець бачив, як вона заходила в корабель, як зачинявся люк.

За кілька хвилин червоне та синє полум'я охопило срібну кулю. Вона піднялася в повітря, набрала швидкість, зменшилася до плямки й зникла.

Щоками старого жерця, який проводжав її поглядом, котилися сльози.

За кілька годин Хадвелл сказав:

— Люба, я відвезу тебе на Землю, планету, з якої прибув. Тобі там сподобається.

— Я знаю, — пробурмотіла Мел, дивлячись в ілюмінатор на блискучі колючі зірки.

Десь серед них був її втрачений назавжди дім. Вона вже тужила за ним. Але вибору не було. Жінка завжди йде з за чоловіком, якого кохає. І жінка, яка справді кохає, ніколи не втрачає віри в свого чоловіка.

Мел не втратила віри в Хадвелла.

Вона доторкнулася до маленького кинджала, схованого під одягом. Вістря було змащене особливою отрутою повільної дії, що приносить нелюдські страждання. Це була її сімейна реліквія, призначена для тих випадків, коли жерця поблизу нема, й тільки для тих, кого найдужче любиш.

— Я досі просто гаяв час, — сказав Хадвелл. — А тепер з твоєю допомогою здійсню великі подвиги. Ти пишатимешся мною, люба!

Мел здогадувалася, що він мав на увазі. Колись, думала вона, Хадвелл спокутує злочин, який вчинив проти її батька. Може, навіть, за якийсь рік. І тоді вона дасть йому найцінніше, що жінка може дати чоловікові.

Болісну смерть.

Побалакаємо?

1

Приземлилися вдало, попри гравітаційну шарпанину через два сонця та шість місяців. Низька хмарність могла б створити певні труднощі, якби Джексон не надумався здійснювати посадку візуально. Але він вважав таке дитячими іграшками. Безпечніше увімкнути комп'ютер, відкинутись у кріслі й просто насолоджуватися процесом.

Хмари розійшлись на висоті дві тисячі футів. Джексон переконався, що мету визначено правильно — тепер не лишилося жодних сумнівів: під ним було місто. Джексон не працював у команді — його робота, як ніяка інша, вимагала самостійних зусиль однієї людини. Але, хоч як це парадоксально, така людина мала бути надзвичайно товариською. Через цю внутрішню суперечність Джексон мав звичку розмовляти сам із собою. Загалом, це було звичкою більшості людей його фаху. Джексон умів розмовляти будь із ким — з людиною чи з інопла-нетянином, незалежно від розміру, форми чи кольору.

Саме за це йому платили, й саме це він робив за будь-яких обставин. Він розмовляв із собою під час тривалих міжзоряних перельотів і ще більше розмовляв, коли поряд був хтось, або щось, здатне відповідати. Він вважав за щастя, що ще й платню отримує за свою любов до балачок.

«І мені не просто платять, — нагадував він собі, — платять добре, ще й з преміальними на додачу. Скидається на те, що ця планета буде щасливою для мене. Здається, вдасться розбагатіти, якщо, звичайно, мене тут не вб'ють».

Міжпланетні польоти в самоті та загроза смерті були єдиними недоліками його роботи, але якби ця робота не була така небезпечна й важка, і платили б за неї не так добре.

Чи не вб'ють його часом? Цього ніколи не можна сказати напевне. Чужі форми життя непередбачува-ні — так само, як і люди, але більшою мірою.

«Не думаю, що мене вб'ють, — сам собі сказав Джексон, — відчуваю, що мені сьогодні пощастить».

Ця проста філософія вела його багато років і крізь самоту нескінченних космічних миль, і через понад два десятки планет. І він не бачив жодних причин для зміни свого світогляду.

Корабель приземлився. Джексон перемкнув систему керування в режим очікування.

За допомогою аналізатора перевірив вміст кисню й інших речовин в атмосфері, переглянув результати визначення місцевих мікроорганізмів. Планета була придатною для життя. Він відкинувся у кріслі й почав чекати. Звісно, чекати довелося недовго: місцеві жителі, чи то пак тубільці, аборигени — назвіть їх, як собі хочете, — вийшли зі свого міста, щоб подивитися на космічний корабель. Ну, і Джексон дивився на них в ілюмінатор.

«Що ж, — виснував він, —