Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Алоїзе… — спробував перебити його той.
— …але якщо вони думають, що можуть просто так це зробити, то я їх розчарую. Нас тут майже десяток проти двох. Бити не будемо, але заступимо вид і поштовхаємо назад до дверей. А ви, Herr Hauptmann, тим часом до чорного виходу…
— Алоїзе, — повторив поліціянт, — ви зробите дурницю, яка погано закінчиться для всіх.
— Ви також робили дурницю, коли кидалися за мною під кулі, — гаряче промовив той.
Вістович узяв його за лікоть.
— Я служу в поліції, мене не можуть просто так замкнути, — сказав він. — А якщо справді потраплю в біду, то якось дам знати.
— Агов, там! — нагадав про себе добродій із Staatspolizei.
— Йду, — сказав поліціянт і справді рушив до них, по дорозі беручи з гардероба верхній одяг.
На вулиці, під дощем, наче вірний пес, стояв чорний «Adler».
— Здайте зброю і сідайте в автомобіль, — наказав Вістовичу один із типів, смикнувши на себе задні дверцята. Трохи подумавши, той скорився. Дістав із кишені браунінга[40] і простягнув конвоїру. Далі, притримуючи капелюха, пірнув в авто. Коли всі вони вмостилися на прохолодних шкіряних сидіннях, оберкомісар запитав:
— Я маю право дізнатись у чому мене звинувачено.
— Дізнаєтесь на місці.
— Хто видав наказ на арешт?
Конвоїр, що сів поруч, криво всміхнувся.
— Це має значення? — мовив він.
— Має, якщо запитую.
— Цісар Карл! — озирнувшись, насмішкувато кинув той, який був за кермом.
Обидва агенти голосно зареготали, після чого загудів двигун. Вістович відчував, що з приємністю натовк би цим двом пики, втім, як і в «Боксерському клубі», це було б зараз дурістю. Утішивши себе, що така нагода йому неодмінно випаде, він утупив погляд у вікно, за яким крізь мереживо дощу проглядалися віденські вулиці.
За чверть години авто зупинилось.
— Виходьте, — буркнув водій, наче Вістович збирався й далі сидіти у салоні.
Дощ не стихав, а тільки посилювався. «Adler» стояв у просторому внутрішньому дворі, тому зрозуміти, куди саме вони приїхали, арештований не міг. Бюро Staatspolizei мало кілька адрес, більшість з яких трималися у секреті.
— Ласкаво просимо, пане Вістовичу, — сказав хтось із агентів і вказав рукою на масивні двері поміж темно-сірих колон. — Нам туди…
За дверима починалися сходи вгору. Вони були широкими та брудними. Поруч тягнулася кам’яна балюстрада з гарними опуклими балясинами та гладким парапетом. Кроки трьох пар черевиків звучали лунко, ніби удари тенісними м’ячами. Тхнуло сирістю і застояним тютюновим димом.
Угорі за столиком сидів поліційний фельдфебель[41]. Побачивши прибулих, звівся на ноги й виструнчився перед конвоїрами. Потім знову сів за стіл, щоби вписати у журнал прізвища прибулих.
— Арештованого звати Адам Вістович, — коротко додав один із агентів.
Коли той занотував, вони рушили далі. За постом фельдфебеля починався довгий напівтемний коридор із вікном укінці. Вістовича провели до других дверей з написом «Відділ антропометрії та дактилоскопії». Не стукаючи, відчинили й підштовхнули його досередини.
Якийсь миршавий тип, одягнений у брудний халат, копирсався у розгорнутих папках на старому письмовому столі.
— Ось вам новий екземпляр, докторе Бек, — сказав той конвоїр, ніби Вістович був річчю. — Ми тим часом покуримо на сходах.
Той, кого назвали доктором Беком, лише на мить підняв очі та подивився на прибулих крізь товсті окуляри.
— Ніби у мене тисяча рук, трясця вашій матері, — пробурмотів він.
За кілька хвилин, однак, відсунув папери та дістав із шухляди чистого аркуша.
— Назвіть ім’я та прізвище, — звернувся він до арештованого.
— Адам Вістович.
— Місце служби.
— Поліція Відня, Іннере-штадт[42].
Доктор знову подивився на нього, цього разу зі здивуванням.
— Поліція?
— Саме так.
— Чин?
— Оберкомісар.
— Якого дідька ви тут? Вбили когось?
Чоловік заперечливо хитнув головою.
— Поки що ні, але бажання переповнює. Наприклад, тих двох на сходах.
Доктор Бек скривив посмішку, вишкіривши два ряди крупних, як у коня, жовтуватих зубів.
— Кожен робить свою роботу, Herr Oberkommissar… — по-філософськи сказав він. — То яка причина арешту?
— Гадки не маю.
— Що ж, думаю, сьогодні дізнаєтесь… — доктор підвівся і рушив до накритого чорним простирадлом фотоапарату на дерев’яній тринозі. — Беремось до роботи… Процедура, без сумніву, вам відома. Так званий «бертільйонаж»[43].
Вістовичу було наказано зняти пальто й сісти навпроти об’єктива на вузький незручний стілець. Замість спинки той мав довгий залізний стержень із дерев’яною підставкою для голови. Звісна річ, поліціянт добре знав, як фотографують злочинців. Спершу у профіль, потім в анфас. Позаду нього — біле тло зі спеціальними мітками, за якими визначався розмір голови, ширина плечей і безліч інших дрібних антропометричних деталей.
Після знимкування потрібно буде стати під ростомір, далі — зазвичай дактилоскопічна[44] процедура. Вістович знав усе до дрібниць, але вперше був на місці злочинців. На місці тих, кого сам відпроваджував на схоже ідіотське крісло під об’єктив поліційного фотоапарата. Від цього він почувався по-дурному, ніби був убраний у чужий одяг, який нестерпно тиснув або висів на ньому, як на опудалі.
Разом із роздратуванням всередині закипала лють, ніби вода у казанку. Він навіть мусив закусити губу, щоб стримати цей гнів усередині. Доктор Бек це, схоже, помітив.
— Не думаю, що треба аж так нервуватися, пане Вістовичу, — зазначив він незворушно. — Вас навряд чи трактують, як небезпечного злочинця.
— З чого ви це взяли?
— Конвоїри спокійно залишили нас наодинці, не боячись, що ви відірвете мені голову, як дитина гівняній мусі, й утечете через вікно, — пояснив той.
Вістович, заради цікавості, визирнув у вкриту дощовими візерунками шибку. Під ними був той самий двір, де залишився службовий «Adler».
— Знаю, ви хочете сказати, що тим двом начхати на мене, а стрибати через вікно — це те саме, що самому відбити собі голову м’ясним молотком, та все ж! — додав криміналіст.
— Staatspolizei не арештовує абикого, пане докторе.
— Я ж не сказав, що у вас немає проблем, пане Вістовичу. Судячи з усього, ви у них по вуха… — чоловік затнувся. — Не зважайте, просто хотів трохи розрадити.
— Розрадили. Дякую.
Повернулися двоє агентів. Були в гарному гуморі, наче після доброї гулянки.
— Закінчили, докторе? — запитав один із них.
У відповідь той лише кивнув і жестом показав, щоб усі йшли звідси геть.
Вістович та його сторожа знову опинилися на коридорі. Поліціянт відчув, як його
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук», після закриття браузера.