Читати книгу - "Пояснюючи світ"

центр літературних та філологічних студій, присвячений дев’яти музам. Але після сходження на престол Птолемея II у 285 році до н. е. Музей став також центром наукових досліджень. Літературу в Мусейоні та Александрійській бібліотеці вивчали й далі, але тепер вісім мистецьких муз опинилися в тіні своєї наукової сестри Уранії – музи астрономії. Мусейон та давньогрецька наука пережили царювання Птолемеїв, і, як ми побачимо нижче, багато з найбільших досягнень давньої науки сталися в давньогрецькій половині Римської імперії, причому здебільшого в Александрії.

Інтелектуальні зв’язки між Єгиптом та грецькою прабатьківщиною в елліністичні часи чимось нагадували стосунки між Америкою та Європою у XX столітті2. Багатство Єгипту та щедра підтримка з боку як мінімум трьох перших Птолемеїв привабили до Александрії вчених, що зробили собі ім’я в Афінах так само, як європейські науковці масово потягнулись до Америки, починаючи з 1930-х років. Десь із 300 року до н. е. першим директором Мусейону став колишній викладач Лікею Деметрій Фалерський, який привіз з Афін свою бібліотеку. Приблизно в той самий час Птолемей І запросив до Александрії як наставника свого сина іншого викладача Лікею Стратона Лампсакського, який, можливо, доклав руку до навернення Мусейону до науки після того, як син Птолемея успадкував єгипетський трон.

За часів Елліністичного та Римського періодів подорож під вітрилами між Афінами та Александрією забирала приблизно стільки ж часу, скільки потрібно було пароплаву, щоб дістатися з Ліверпуля до Нью-Йорка у XX столітті. Тому між Єгиптом і Грецією відбувався жвавий рух. Наприклад, Стратон не залишився в Єгипті, а повернувся до Афін, щоб стати третім директором Лікею.

Стратон був проникливим спостерігачем. Він зумів зробити висновок, що тіла, що падають, прискорюються донизу, спостерігаючи, як краплі води, які стікають з даху, розділяються під час падіння, а безперервний потік води розбивається на окремі краплі. Це відбувається тому, що краплі, які падають найдалі, падають також найдовше, а оскільки вони прискорюються, це означає, що вони рухаються швидше, ніж краплі за ними, які падають упродовж меншого часу (див. технічну примітку 7). Стратон також помітив, що коли якесь тіло падає на дуже коротку відстань, то удар об землю незначний, але якщо воно падає з великої висоти, то створює потужний удар, демонструючи, що в міру падіння його швидкість зростає3.

Мабуть, не випадково центри давньогрецької натурфілософії, як-от Александрія, Мілет та Афіни, були й центрами комерції. Жвава ринкова торгівля зводить разом людей різних культур і робить різноманітнішим сільське господарство. Натомість комерція Александрії простягалася далеко: вантажі, що їх доставляли з Індії до країн Середземномор’я, проходили Аравійським морем, підіймалися Червоним морем, потім суходолом потрапляли до Нілу і вже річкою спускалися до Александрії.

Однак інтелектуальний клімат Александрії й Афін був дуже різний. Насамперед учені Мусейону загалом не переймались якимись всеохопними теоріями, що цікавили давніх греків від Фалеса до Арістотеля. Як зауважила Флоріс Коен4, «афінська думка була всебічна, александрійська – часткова». Александрійці зосереджувалися на розумінні конкретних явищ, де можна було досягти реального прогресу. Ці теми охоплювали оптику й гідростатику, а понад усе – астрономію, предмет розгляду другої частини цієї книжки.

Те, що давні греки Елліністичної доби уникали спроб сформулювати загальну теорію всього, не було їхнім недоліком. Повторюю: необхідною умовою наукового прогресу є розуміння того, які проблеми дозріли для вивчення, а які – ні. Наприклад, провідні фізики на зламі XIX і XX століть, зокрема Гендрік Лоренц та Макс Абрагам, присвятили себе вивченню структури нещодавно відкритого електрона. Це було безнадійно – ніхто не міг досягти прогресу в розумінні природи електрона до винайдення квантової механіки, яке сталося двома десятиліттями пізніше. Розроблення спеціальної теорії відносності Альбертом Ейнштейном стало можливим завдяки його рішенню не перейматися тим, що таке електрони. Натомість він переймався тим, як спостереження чогось (у тому числі електронів) залежать від руху спостерігача. Набагато пізніше Ейнштейн сам звернувся до проблеми уніфікації сил природи й не досягнув жодного прогресу, бо ніхто тоді не знав достатньо про ці сили.

Іншою важливою відмінністю між науковцями елліністичної та класичної доби є те, що перші були менше, ніж їхні попередники, уражені снобістським поділом науки на знання як таке і знання для практичного використання. Давньогрецькою мовою це звучить як протиставлення понять епістеме та техне, а латиною – scientia та ars. Упродовж усієї історії багато філософів сприймали винахідників подібно до того, як розпорядник розваг Філострат у п’єсі Шекспіра «Сон літньої ночі» описував Пітера Клинця та його акторів: «Все афінські люди, ремісники звичайні, що навикли руками працювать, не головою»[5]. Як фізик, предметами дослідження якого є речі на кшталт елементарних частинок та космології, що не мають негайного практичного застосування, я точно не маю наміру казати щось проти знань заради них самих, але здійснювати наукові дослідження, щоб задовольнити людські потреби, – це чудовий спосіб змусити вченого припинити теоретизувати і придивитися до реальності5.

Звісно, людство цікавилося технічними покращеннями ще з тих часів, коли перші люди навчилися користуватися вогнем для приготування їжі й виготовляти прості інструменти, вдаряючи каменем по каменю. Але стійкий інтелектуальний снобізм класичної інтелігенції не давав філософам на кшталт Платона та Арістотеля спрямувати свої теорії в бік технічного застосування.

Хоча в елліністичні часи ця упередженість не зникла, вона стала менш впливовою. Фактично люди, навіть простого походження, могли стати знаменитими як винахідники. Хорошим прикладом є син перукаря Ктезібій Александрійський, який близько 250 року до н. е. винайшов всмоктувальний та нагнітальний насоси, а також водяний годинник, що відраховував час точніше за попередні, підтримуючи постійний рівень води в посудині, з якої витікала вода. Ктезібій став таким відомим, що його ще два століття по тому згадував римлянин Вітрувій у своєму трактаті «Про архітектуру».

Важливо, що деякі технології в Елліністичну епоху розробляли науковці, які також систематично виконували наукові дослідження, що, своєю чергою, іноді самі приходили на допомогу технологіям. Наприклад, Філон Візантійський, який жив в Александрії близько 250 року до н. е. і був військовим інженером, у своїй «Механіці» (роботі, що ґрунтується почасти на творах Ктезібія) писав про будівництво портів, фортифікації, облоги та катапульти. Але у «Пневматиці» Філон також навів експериментальні аргументи на користь поглядів Анаксімена, Арістотеля та Стратона, що повітря реальне. Наприклад, якщо занурити у воду порожню пляшку з відкритим горлечком, повернутим донизу, вода до неї не потече, бо повітрю в пляшці буде нікуди вийти; а от якщо отвір буде розташований так, щоб повітря могло виходити, тоді вода потече й заповнить пляшку6.

Було одне практично важливе наукове питання, до якого давньогрецькі вчені поверталися