Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

звуку. Я вийшов на ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив ­пов­ного місяця. Ось точнісінько так само стояли собі люди і переживали ті самі почуття, дивлячись на місяць, тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший — на своєму ґанку біля свого ­хліва. Час — насправді щось примарне.

Раптом мені почувся наче якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там, у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно не знайомого мені юного стора, який швидко, напівстоячи, злягався з Машею ззаду (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися в одному ритмі.

Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник у темряві. Я навіть не встиг нічого збагнути.

— Машо, — я відчинив хвіртку і зайшов у загін.

Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута. Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.

— Машо.

Вона не дивилася на мене.

— Сядь.

Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені потрібне породисте потомство. Або це був хтось зі сусідніх сторів, або ж взагалі втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись у стада, жили далеко від людини. З моменту самої їхньої появи на планеті траплялися втечі, але це були винятки. І до того ж багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в яких стори могли виживати, не було за­­фіксовано.

— Ну, хто це був, Машо?

Я взяв її за підборіддя, але вона різко висмикнула його з моєї руки і знову відвернулася. Це було ставлення. До мене.

— Питаю, хто це був?!

Я підвівся.

Останнім часом вона дедалі більше починала мене дратувати. Гаразд, ще дружина, а то звичайна худобина гратиме мені на нервах?!

— Я кого питаю?!

Так, ніби вона могла відповісти хоча би слово.

— Я тобі покажу, як трахатися з ким попало!

І, не в змозі довше стримувати себе, я ногою боляче вдарив її у стегно. Вона скрикнула й упала в бруд.

— Я тебе вб’ю, чуєш?! Уб’ю скотину!

І я вдарив її ще і ще. За кожним разом вона скрикувала і дедалі більше стискалася, ховаючи від ударів груди та обличчя. Навіщо я її б’ю? Жалібний плач змусив мене зупинитися. Вся в бруді, на боці, вона гірко ридала у мене в ногах.

Минуло кілька хвилин. Вона все голосніше ридала, неначе скаржачись на свою долю.

— Ну, йдемо за мною.

Я взяв її за лапу і повів у хлів.

— Стій.

Поставив її під душ і довго, милом і мочалкою, змивав із неї бруд.

— Ну...

Вона стояла переді мною, мого зросту, і дивилась у землю. Чиста, свіжа. Її стегна, плече і частина обличчя були у страшних синцях, лапи були опущені.

— Машо...

Вона подивилася на мене.

— Машо...

Я зрозумів, що знову божеволію.

— Пробач, чуєш?

Що я кажу? Кому?

Після цих слів вона скрикнула і кинулася мені на груди, ридаючи.

— Ну, прости мене, гада. Прости, благаю.

Я притискав її до себе, як людину. Я зовсім з’їхав з глузду. Я нікого в житті так не притискав.

— Тобі боляче, так? Боляче?

Я гладив їй хворі місця.

— Я більше не буду так, добре? Ах ти ж моя бідненька. Ніжна.

Її лапи обнімали мене за плечі. Ніколи мене так не обнімала Ельза. Ні, я втрачаю розум: звідки у сторів такі почуття? Я мав десятки сторів, але ніколи не помічав у них жодних людських почуттів. Найбільше мене вразило, що вона кинулася до мене після всього, що я з нею зробив. Мій голос, моє почуття були їй, напевно, дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська — жіноча — душа. Тоді виходить, що вона не тварина?

Голова мені йшла обертом від божевільних думок і припущень. Мозок не міг впоратися з таким навантаженням.

— Ну, не плач. Не плач уже, чуєш?

Я поцілував її в голову. На поцілунок вона відповіла новим плачем. Вона роздирала мені душу.

— Машо, я тебе не буду більше бити, ніколи. Чуєш?

Я відвів її голову від своїх грудей і подивився в її повні сліз очі:

— Ти мила. Дуже мила.

І тут я виразно зрозумів, що переді мною стоїть людина. Справжнісінька людина, тільки гола і побита мною.

Отямився я на подвір’ї. Якщо я не звернуся до психіат­ра, то це погано закінчиться. Таке зближення з твариною — ненормальне.

Уже краще тоді просте скотолозтво: розумієш, що злягаєшся з твариною, й усе. Жахливо, огидно, але все-таки більш нормально.

Я повернувся у хлів. Хіба це нормально — боятися самого себе наодинці зі звичайною твариною?

— Іди сюди.

Я надягнув на неї нашийник і повів у загороду. З нашийником вона вже поводилася більш звично — так, як поводяться всі стори: боячись мене та підкоряючись мені.

10

рубрика «Політичне життя»

Заява

партії консервативних гуманістів

Якщо навіть погодитися з думкою, що ми перебуваємо в колі «вічного повернення», то все ж, аналізуючи минулі епохи, ми ма­ли би визнати наявність виходу, прогресу. І цей прогрес зав­жди був пов’язаний із гуманізмом. З будь-яким новим проривом у галузі гуманізму. Можна сказати, що людство, якщо було живе, то завжди було живе гуманністю. Чим дихав античний світ? Християнством, яке зароджувалося, його пафосом. Рухом у якийсь новий «благородний» бік. Те саме ми можемо сказати про епоху Ренесансу. Про революції під гаслом свобод і прав людини. Про спробу будівництва комунізму. Якщо не самі справи, то думки, почуття людей були благородними, піднесеними. Благородство — суть будь-якого пафосу, а пафос — мотор руху, життя. Завдяки йому протягом тисяч років люди не просто народжувалися, їли, спали і вмирали, а кудись бурхливо рухалися, творячи історію. Тобто жили.

І ще більше: Ніцше та нацисти, які прийшли після нього й сповідували фашизм і теорію