Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Пізно вечором тієї ж таки «дивної» суботи, Вадим сидів в одному з популярних столичних пивних закладів разом з другом Сергієм та допивав черговий бокал пива.

-          Ти вже валізи спакував? – запитав той, беручись за кусок в’яленого м’яса на великій тарілці посеред столу.

-          Валізи? В множині? – скептично перепитав Вадим і усміхнувшись додав – Пакую. Лишилося докупити ще одну, бо косметика не влазить.

-          Хочеш жениха собі німецького знайти? Кидаєш мене напризволяще. З ким я по злачних місцях ходити буду?

-          Знаєш, зараз розвелося сайтів знайомств чи оголошень. Чого там тільки не пропонують, - заговорив Вадим в своїй звичній спокійній манері, яка часто збивала з пантелику і не давала зрозуміти серйозно він говорить чи жартує.

-          Ну так, а трипер бонусом іде, - хмикнув Сергій.

-          Думаю там навіть спеціальна галочка в пошуку є. До речі, запрошуватимеш Індуса на «побачення», - говорив Вадим про ще одного їхнього спільного друга, якого так прозвали через смаглявий колір шкіри.

-          Та це вже втрачений для суспільства чоловік. Залип на якійсь кралі і світу довкола не бачить, - махнув рукою друг.

-          А ти включи свої чари і відвоюй його, - відповів Вадим, роздивляючись довкола в пошуку офіціантки.

Коли одна з дівчат підійшла, він затримав на ній погляд і злегка нахмурився, але швидко замовив ще пива і та пішла.

-          Ти відколи на офіціанток почав задивлятися? – подразнив його друг.

-          Вона дуже на одну особу схожа, - знизав плечима Вадим, даючи зрозуміти, що розмова вичерпана, але Сергій так не думав.

-          Ну і на кого ж?

-          Мою асистентку.

-          Ага, то ти хочеш вставити своїй асистентці? Чи може вже?– засміявся Сергій.

-          Ти давай зав’язуй з пивом, я не понесу тебе додому, - спокійно відповів Вадим, натякаючи, що друг вже п’яний, але мимоволі глянув в бік барної стійки, де була офіціантка.

 Вона теж дивилась в його напрямку. Роздумувати довго не було причин.

-          Треба припудрити носик, - заговорив до друга і не дивлячись на нього, встав і попрямував до барної стійки.

 Сергій тільки скептично посміхнувся, дивлячись другові вслід. Він знав, що зараз буде. Красунчик (таке було прізвисько Вадима в їх компанії) шепне дівчині на вухо кілька слів і та, мов цуцик, побіжить за ним. Друг не був ловеласом і це не було для нього звичним ділом, але інколи дозволяв собі таке. Чого ж не скористатися можливістю, яка сама в руки «проситься». Сергій навіть трохи заздрив тій легкості, з якою Красунчик міг звабити дівчину, якщо хотів. В їх компанії Вадим притягував погляди і увагу, а він був «той, інший»

 Через п’ятнадцять хвилин друг сів на своє крісло за столом і, мов нічого не відбулося, потягнувся за цибулевим кільцем.

-          Ну і як «припудрив носа»? – запитав його, дивлячись на офіціантку, як вийшла з вбиральні з сяючим лицем.

-          Нормально, - сухо відповів той. - Слухай, давай завтра викрадем Індуса з теплого ліжка і завалимось в парочку нічних клубів?

-          Я тільки за. Не тільки тобі офіціанток по туалетах трахати, - засміявся Сергій, але Вадим ніяк не відреагував на його передражнювання.

 В понеділок Ліна ішла на роботу з легким хвилюванням і бордовими щоками. Тільки тим і займалася, що заспокоювала себе. Нічого ж надприродного не відбулося. Ну побачив її Вадим Олександрович в непристойній позі – з ким не буває. Він, судячи з усього, взагалі якого-небудь особливого значення не надав цій ситуації. Так, саме так і вона має поводитись, наче нічого і не було.

 Легше сказати, ніж зробити.

 Коли до приймальні зайшов шеф, Ліна не знала куди себе подіти – хоч би портал в паралельний світ відкрився. Не відкрився, але несподівано майнула думка, що не може вона отак постійно ховатися. Дівчина розправила плечі, розпрямила спину і з почуттям власного достоїнства просто привіталася:

-          Доброго дня, Вадим Олександрович! - ще й фальшиву посмішку додала.

Він зупинився перед дверима, відірвав очі від телефона, в якому до того щось наполегливо набирав і хмуро глянув на неї, але з відповіддю не забарився:

-          Доброго, Ліна, - просто відповів на її привітання і зайшов до свого кабінету.

 До слова сказати, вигляд в шефа був незвичний, якийсь «пом’ятий». Наче всю ніч провів на студентській вечірці, чи щось таке, і зранку одразу на роботу.

 Так і тиждень минув. Вадим Олександрович, якщо так можна сказати, став ще мовчазнішим, ніж зазвичай. Більше їздив по робочих питаннях, а Ліна і рада була тому.

 Наступних вихідних дівчина запланувала поїздку додому, до батьків. Понеділок був вихідним (державне свято) то ж гріх було не скористатися цим і не відвідати найрідніших людей і дім.

 В п’ятницю вечером , зібравши речі в невелику дорожню сумку, Ліна сіла на поїзд в напрямку Львова. Вона особливо любила цей атмосферний, навіть романтичний, вид транспорту. Зранку одразу пересіла, благо не довелось довго чекати, на автобус, який довезе її до рідного місця – мальовничого села, що потопає в зелені та з поміж якої де-не-де визирають будинки. Ліна сиділа в автобусі і дивилася у вікно, за яким пропливали до болю знайомі пейзажі. Як же ж вона любить свій рідний край - таке тут все знайоме. На душі було радісно.

 Дівчині добре жилося в Києві. Їй подобалося це таке красиве, комфортне, живе місто, але частина душі – значна частина – належала цим краям і так вже буде завжди.

 З такими роздумами, які чергувалися з захватом від яскраво-зеленої, буйної весняної зелені, Ліна дійшла до батьківської хати. «Тільки б мама була вдома» - подумала дівчина. Вона знала, що в такий час існувала велика вірогідність, що не застане нікого вдома. Весна дуже насичена в селі роботою.

 Ліні завжди було жаль батьків, які так багато і важко працюють. Добре, що вони з братом уже дорослі і самі в змозі заробити на себе, чим значно полегшують життя найріднішим людям.