Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вхідні двері були не замкненими, отже мама вдома. Дівчина швиденько роззулась і радісно поспішила до кухні. Мама сиділа за столом, пила чай і читала газету. Газету. Так мило.
- Мам, я вдома, - з порога посміхнулася Ліна.
- О, дитина приїхала, - зраділа жінка неочікуваній «гості».
Через десять хвилин Ліна вже сиділа за столом і наминала найсмачніший в світі суп із пиріжками з картоплею. І як у мами все виходить таким смачним?
- Розказуй як тобі живеться в столиці? Як робота? Роман? Все-все мені розказуй, - мама сіла, підсунулася до столу, підперла голову рукою і приготувалася слухати.
- А як же робота? В селі ж весною не продихнути. Де тато, Андрій?
- Та досить вже з нас теї роботи. Ми потроху зменшуємо наші «апетити», - засміялась жінка, - а тато з Андрієм поїхали на річку мити машину.
- Оце ви молодці. Як ти мене порадувала, - посміхнулась дівчина, сьорбнувши останню ложку супу та віднесла тарілку в раковину.
- Так от, - заговорила знову, - на роботі все нормально. Принаймні, Вадим Олександрович не свариться.
При згадці цього імені в середині аж замлоїло і дівчина поспішила перевести розмову в «безпечне» русло:
- Так, які там іще в тебе питання були... Роман. З ним теж все супер. Зустрічаємося, ходимо на побачення і все таке, - посміхнулася і, заразом, постаралась заштовхнути в найглибші куточки свідомості той факт, що при згадці його імені тіло ніяк не відреагувало.
Просто вона вже звикла до нього і такі моменти в минулому. А чи були вони взагалі? Напевно, а вона просто забула.
- А як твій керівник? Дуже строгий? Він старий чи молодий? Не затримує тебе на роботі? – простодушно спитала мама.
Ліна мало не викрикнула: « Мам, який керівник! Що ж ти знущаєшся так з мене? А як же мій хлопець? Про Романа попитай мене. Коли я говорю про нього – серце не пропускає удари»
Натомість дівчина вдавано-спокійно відповіла:
- Строгий. На те він і начальник. Поки що не затримував. Не було такої необхідності. Хіба що одного разу в суботу викликав на роботу, - вона могла ще багато що розповісти, але хотіла вже скоріше закінчити розмову про свого клятого шефа з диявольськи-красивими очима.
- А скільки йому років? – мамі чогось не давала спокою ця тема.
- Молодий. Точно не знаю, але якщо вірити слухам, то на п’ять років старший за мене.
- Ого, і вже керівник. Розумний напевно?
- Дуже розумний, - знизала плечима Ліна.
Дівчина вже не могла продовжувати цю розмову і просто спробувала перевести діалог на іншу тему:
- Мам, а нема вдома якоїсь роботи? Я хочу, поки тут, чимось тобі допомогти, - швидко проговорила вона, щоб бува мама не перебила новими питаннями про Вадима Олександровича.
- Відпочивай. В мене тепер достатньо часу і я сама все встигаю.
- Ну мам, - благально заговорила Ліна, але несподівано майнула згадка. – А, до речі, ти ж в такий час збираєш трави на чай. Можливо я піду? Тільки не говори, що вже назбирала?
- Можна, якщо хочеш. М’яти і чебрецю багато не буває, - тепло посміхнулася жінка.
- Клас! Тоді я переодягнусь і в поле, - зраділа дівчина та подумки додала, - і подалі від розмов про нього.
Ліна ішла польовою дорогою, роздивляючись довкола в пошуку бажаних рослин. Ішла і на повні груди вдихала чисте повітря з п’янким запахом ароматного різнотрав’я.
Вона з особливим трепетом ставилась саме до польових квітів. Букети з ромашок, волошок, маків, звіробою, пижма, анісу, незабудок і ще багато чого невідомого для неї, були родом з дитинства. Спогади, де вона з подругами, отак от ходили полем і збирали, що тільки до душі припаде, на свято Івана Купала, щоб за традицією прикрасити хату, залишаться чи не наймилішими серцю. Та безтурботність, легкість дитинства і юності неповторні. Ліна була безмежно рада, що в неї є такі спогади. Багато такого в пам’яті залишилось з веселого, насиченого, повного різноманітних пригод дитинства.
Потім, по-своєму чудова юність. Ті довірливі, вечірні розмови з подружками про перші закоханості. Такі смішні, але на той час абсолютно серйозні ворожіння на картах, щоб дізнатися, чи мила ти своєму обранцю. Сміх та й годі.
Та попри все, дівчата залишались гордими ідеалістками з властивим тільки підліткам максималізмом. Ліна була і залишилась ще й мрійницею. Бажання належати одному чоловікові родом звідти. З незамараного реальним життям і щасливого дитинства.
Після такої прогулянки, повної душевних переживань і спогадів, дівчина верталась додому з відчуттями щастя, спокою і безтурботності та оберемком запашних трав.
Вдома вже були тато і брат. Вона міцно обняла своїх найрідніших чоловіків і вони всі троє розпочали бесіду на тему «А як в тебе справи?», « Що там на роботі?» і – це щось новеньке – « Заміж ще не виходиш?»
Останнє, справедливости ради сказати, братова репліка. «Він не міняється. Тільки й думає, як би це її подразнити» - з ніжністю подумала Ліна. В дитинстві таких витівок було вдосталь. З обох сторін. Вона теж не пасла задніх і кепкувала з нього.
Вечером тато взявся куховарити і насмажив, як в її дитинстві (ще один милий спогад), гору дерунів. Хоча гора не виходила, бо млинці розлітались вмить. Потім, всі ситі і задоволені пішли спати. Ну окрім Андрія, який метнувся на побачення до своєї дівчини.
В неділю, після богослужіння, Ліна весь день просиділа з мамою на вулиці. Вона вже більше розповіла про роботу (уникаючи розпитувань про шефа), про життя в столиці, дружбу з Мартою та все, що тільки приходило на думку. В свою чергу слухала мамині різноманітні історії про знайомих їй людей. Цікаво було послухати, чим живе її рідне село.
В понеділок вже тато машиною відвіз її до поїзда.
Сидячи в своєму купе і дивлячись на пропливаючі за вікном краєвиди, дівчина відчувала умиротворення і спокій з легким відтінком печалі як бувало тільки після відвідин рідної домівки.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Всі барви неба, Хелена Власенко», після закриття браузера.