Читати книгу - "Новорічний поцілунок , Міра Лей"

- Ей, ти! Почекай! - по заду себе чую приємний чоловічий голос, на який мимоволі повертаюся, та не вірю власним очам. Впевненою ходою до мене прямує сам Влад Соколовський! 

- Привіт! - вітається хлопець підходячи ближче до мене - Привіт кажу! 

Це він до мене звертається? Повертаю голову назад щоб переконатись, що крім мене тут більше нікого не має, і лише тоді ледь чутно вітаюся. 

- Я тут випадково почув, що ти шукаєш книгу Віндельбанда! - хлопець підійшов ближче та, з не прихованою цікавістю почав мене розглядати. 

Невже він і справді мене впізнав?! В цю секунду в голові промайнули спогади нашого поцілунку, в обличчя вдарив жар, і я здається почервоніла до кінчиків пальців. 

- Так тобі потрібна ця книга чи ні? 

- Е, так! - трохи розгублено відповідаю, до кінця не розуміючи, що цьому хлопцю від мене потрібно. 

- У моїй домашній бібліотеці є книги Віндельбанда! І якщо вона тобі справді потрібна, можу дати почитати! - пояснив Соколовський, все ще не зводячи з мене свого пильного погляду. 

- Справді? - здивовано перепитую не вірячи власним вухам. 

- Звичайно! Без проблем! - запевнив Влад, і саме зараз мені стало соромно за свої думки, щодо цього хлопця. Адже він сам запропонував допомогу, абсолютно незнайомій дівчині. І вочевидь він і справді не такий пихатий та зарозумілий, як його дружки! 

- Навіть не знаю як тобі дякувати! Ти мене круто виручиш! - не вірячи власному щастю випалюю на ходу. 

- Без проблем! - задоволено кидає хлопець - Можемо просто зараз поїхати до мене! 

-  До тебе? - така пропозиція здалась мені дивною - Думаю, я до завтра зможу почекати! - звичайно, книга мені потрібна як найшвидше, та перспектива опинитися незрозуміло де, з незнайомим хлопцем, така собі. 

- Та годі, тобі! Давай поєднаймо приємне з корисним! -  солодко протягнув Соколовський - До речі, ти так і не представилася!



- Незрозуміла! - до мене не відразу доходить суть сказаних слів. І я боюсь не правильно зрозуміти сказане, проте.... все краще вияснити тут та зараз - Це ти зараз пропонуєш переспати з тобою, через книгу? - сухо запитую, все ще надіючись на те, що я просто не правильно його зрозуміла. 

- А ти проти? - щиро посміхаючись запитує мажор, наче й не сумнівається в тому, що я погоджусь! 

Що я там говорила про хорошого хлопця? Беру свої слова назад! Це - самозакоханий, чортів придурок! Я з жала руки в кулак не в змозі промовити й слова. В моїй голові не вкладалося, як таке, можна запропонувати мало знайомій дівчині! Хоча, кого я обманюю?! Впевнена, що більшість дівчат стрибали б, від щастя  отримавши таку пропозицію, Влад це прекрасно знає й нахабно цим користується! 

Мені більше не хотілося знаходитися в одному приміщенні з цим хлопцем. І я ледь стримувала себе, щоб не заїхати по його красивому личку. Саме тому, не промовивши ні слова, я поспішила позбавити себе його присутності, та не встигла я зробити й декількох кроків як міцні пальці схопили мою руку. 

- Я чекаю на відповідь! - впевнено заявив цей ідіот! Серйозно! Він ще сміє щось від мене вимагати? Ну що ж, бачив Бог, я цього не хотіла! Ще секунда і моя рука уже летить в обличчя наглого мажора. 

- Сподіваюся, така відповідь тебе влаштує! - просичала я, та швидко попрямувала до виходу. Рука не приємно нила проте, за це я зараз переживала менше всього! 

Мені вистачило 30 секунд, щоб вибігти на вулицю, холодний та морозяний вітер вдарив у обличчя, приводячи до тями. В середині вирували невимовна злість та образа! Я не розуміла чому він дозволив собі, поставити мене в один ряд зі своїми легковажними дівицями! Укол розчарування нещадно терзав душу, адже я подумала, що він впізнав мене і, наш поцілунок... що він відчув щось більше... Ідіотка, яка ж я ідіотка! 

Від думок мене відірвав звук автомобільного сигналу, який прозвучав зовсім поруч зі мною. Я мимоволі повернула голову і моя злість вибухнула з новою силою. Зовсім поруч, зі швидкістю мого ходу рухався синій Порш, за кермом якого вгадайте хто сидів? 

- Сідай, в машину! - командував Соколовський, визираючи через вікно автомобіля - Поїдемо, я віддам тобі книгу! - серйозно, він серйозно думає, що після всього що сталося, я сяду в його автомобіль! 

- Обійдуся! - роздратовано кидаю, навіть не дивлячись в сторону хлопця. Я чудово розумію, що зараз втрачаю шанс на нормальну здачу курсової, та по іншому ніяк. Я не стану спати з хлопцем через книгу, як би вона не була мені потрібна. 

- Та годі тобі! Це був жарт! Можливо трохи невдалий! - значить ось як,  жартують сучасні мажори! 

- Я оцінила твої гумористичні здібності! - фиркаю пришвидшуючи свій хід. 

Зима сьогодні розгулялася не на жарт, а морозяний вітер здавалося вже встиг пробратися мені під шкіру. І все про що я зараз могла думати, це тепле ліжко та гарячий чай, а для початку встигнути на маршрутку, там звичайно у час пік тісно, проте тепло. Дивні у мене звичайно бажання, проте.. 

- Я ж знаю, що вона тобі потрібна! -  не відстає хлопець! 

- Без тебе розберусь! - намагаюся говорити якомога впевненіше, переконуючи напевно більше себе, а ніж хлопця. 

- Ок, не хочеш за книжкою, давай тоді просто додому відвезу! 

- Мажор! Їхав би ти... по своїх справах! - ледь стримуючись прошипіла я. 

- Та годі тобі! Дивись яка заметіль почалася! І, як на мене, твій верхній одяг, явно не підходить для такої погоди! 

Ні, ну це вже занадто! Що він взагалі собі дозволяє?! Я зупиняюся і глибоко вдихнувши, повертаюся в сторону машини й навіть трохи присідаю, щоб добре бачити обличчя хлопця. У моїй голові крутилося безліч думок, що відповісти хлопцеві, проте, я як могла себе стримувала. Все ж, я вихована дівчинка. 

- А, як на мене, тобі уже пора закривати вікно, а то ще де ненароком продує твою мажорську голову! - серйозно заявляю, та як ні в чому не бувало, повертаюся й прямую до зупинки. На щастя в цей момент під'їхала моя маршрутка. 

Сьогоднішній день якось не задався з самого ранку, а все через цього самовпевненого та зарозумілого мажора. Вірніше його вчорашня пропозиція. У мене просто не вкладалося в голові, як таке можна запропонувати зовсім не знайомій тобі дівчині? Хоча, у мажорів свої таргани в голові! І судячи з його спокійного вигляду, можна зробити висновок, що такі пропозиції для нього буденність. 

Увесь вчорашній вечір мене просто трусило від злості, так і хотілося повернути час назад і заїхати ще декілька раз по його наглій мажорській морді. Саме через нього, я ніяк не могла зосередитися на роботі, по декілька раз перепитувала замовлення у клієнтів, та навіть один раз переплутала столики, а таке зі мною було вперше. 

І навіть повернувшись додому, вижата як лимон, все одно не змогла викинути його з голови. Я намагалася зрозуміти, чи можна розцінювати таку пропозицію хлопця, як ймовірність того, що він мене впізнав. І якщо це справді так, тоді чому він нічого не згадав про поцілунок ? 

А взагалі, чи повинен це робити?! Зважаючи на розгульний спосіб життя, в цей вечір у нього могло бути сотні таких поцілунків. Це для мене він став особливим, а для нього просто одним із тисячі. І чому від цієї думки, мене так колотить? 

А можливо я помилилася, і це був зовсім не Соколовський, а просто схожий на нього хлопець! Там було темно, та і я під враженнями від поцілунку могла щось наплутати! Ось з такими думками я і провела майже усю ніч. А зранку ніяк не могла просунутися, і ледь не запізнилася на першу пару. 

- Кать, ти чого? - з подивом дивитися на мене Аня - Це ж книга Віндельбанда? 

- Я бачу! - бурчу ледь стримуючись - А тепер ідемо з відси! - кажу, швидко тягнучи дівчину за руку до виходу. 

- Але ж...! - ніяк не здається дівчина. 

- Ань, я потім все тобі поясню, а зараз, будь ласка, йдемо! - тихо шиплю до подруги, бажаючи як найшвидше скритися від пронизливого погляду мажора. 

Ось так, нічого не підозрюючи, на великій перерві, я відправилася в хол, на своє звичне місце, де на мене чекала велика несподіванка. В центрі холу як завжди сиділа компанія Прайдів, разом із Соколовським, який відколи я зайшла в середину, не зводив з мене очей. Я старалася не дивитися в його сторону, впевнено прямуючи на своє підвіконня. І яке ж було моє здивування, коли на тому ж підвіконні, лежала книга Вільгельма Віндельбанда. 

Мені знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти що тут відбувається і звідки взялася ця книга. Проте, варто було лише глянути в сторону мажора, який все ще не зводив з мене погляду, щоб зрозуміти чиїх рук ця справа. І хто міг подумати, що він і справді принесе її! 

Мені так хотілося помилятися у своїх здогадках, щоб зараз прийшла Аня та сказала, що це вона десь роздобула цю книгу для мене. І Аня прийшла, проте її здивування було більше ніж моє, і не тому, що вона побачила книгу, а тому, що я не захотіла її забирати. Саме тому, як тільки ми вийшли в коридор, подруга почала вимагати пояснень. І мені нічого не залишилося, як тільки розповісти їй про вчорашній інцидент. 

- Повірити не можу! - ледь стримуючись прокричала подруга - Він і справді запропонував тобі " того", за книгу? - я лише стримано кивнула, опустивши голову в низ. Мені було дуже соромно розповідати про це, хоча моєї вини тут не було. Ми практично не знайомі люди і я жодним чином не могла спровокувати його до такої пропозиції. 

- Про те, що цей хлопець кинув на тебе оком, було зрозуміло, ще при першій нашій зустрічі - стверджувала Аня зручніше вмощуючись на підвіконня в коридорі. Його звичайно не порівняти з моїм звичним місцем, проте повертатися назад в хол, не було жодного бажання - Мене тоді неабияк здивувало, що він за нас заступився! 

- Було б простіше, якби не "кинув оком"! - бурчу я. 

- Простіше? - зі сарказмом перепитує дівчина  - Ти в курсі, що більшість дівчат мріють про таку пропозицію від Соколовського?! 

- Він мені не зустрічатися пропонував, а переслати, через книгу! Уявляєш? Про що тут мріяти? 

- Розумію, проте повір, навіть і без книги, яка до речі тобі дуже потрібна, охочих було б багато! 

- Знаю! - кажу важко видихаючи - Та мені від цього не легше - подруга лише розуміючи кивнула. 

- Що робити будеш? - після декількох хвилин мовчання все ж, запитала Аня. 

- Не знаю! - потираючи очі, втомлено відповідаю - Піду сьогодні в бібліотеку, можливо щось нарию. 

- Потрібна буде допомога, звертайся! А зараз, мені потрібно бігти, хочу ще до семінару підготуватися. 

- Ок! До зустрічі! - прощаюся, видавлюючи зі себе посмішку. 

Після пар, я як і планувала пішла в бібліотеку, і просидівши там три години, остаточно розчарувалася. Звичайно деяку інформацію я знайшла, проте впевнена, що більше трійки мені не отримати, за таку роботу. 

А мені не можна, просто не допустимо отримати оцінку нижче п'яти! Ця курсова серйозно вплине на стипендію, яка мені явно не буде лишньою. 

На справді, я дуже сильно стомилася! В очах уже всі букви розпливалися, а голова просто відмовлялася думати. 

На декілька секунд я прикрила очі, потираючи потилицю руками. Та розплющивши їх,  на своє велике здивування я побачила перед собою книгу Віндельбанда. 

Здається я починаю сходити з розуму! Я потерла очі руками, думаючи що це міраж, проте книга нікуди не зникла. І тільки піднявши голову, побачила не високого худорлявого хлопця, який стояв поряд з моїм столом. 

- Що це? - не приховуючи свого здивування, запитала я. 

- Книга! - коротко кинув хлопець. 

- Я бачу! Звідки вона тут? 

- Тобі просили передати! 

- Хто? - швидко запитую, і починаю оглядатися по сторонах. 

- Я нічого не знаю! Все що я повинен зробити, так це, віддати тобі книгу і все! - швидко пробурмотів хлопчина, відступаючи від столу. 

А цей хлопець виявився наполегливіший, а ніж я думала.Тільки не розумію, що він пристав до мене? Чого намагається добитися? 

Знаю, що про цей вчинок вкотре шкодуватиму, та по іншому не можу! В мене і так вдосталь проблем, і ще однієї у вигляді пихатого мажора, мені не потрібно! 

- Ей! - звертаюся до хлопця, який уже збирався йти - Забери книгу! Вона мені не потрібна! - впевнено заявляю, на що малий лише похитав головою. Напевно Соколовський, добре промив йому мізки перед тим як відправити до мене. 

- Ну, тоді нехай залишається тут! - голосно кажу, збираючи свої речі в сумку - Тільки якщо вона десь пропаде, питати будуть з тебе! - весело заявляю й повністю зібравшись, покидаю бібліотеку. При виході, повертаю голову і бачу як хлопець, таки забирає книгу. 

Десь глибоко в душі, лаю себе за цей вчинок. Та якщо вже вирішила все, то треба йти до кінця. 

- Невже ти готова через свою гордість, завалити курсову? - позаду чую уже знайомий чоловічий голос, який через пусті коридори рознісся ехом. 

- Уяви собі! - голосно почала я, повертаючись обличчям до хлопця - Ще існують дівчата, які мають гордість та самоповагу, і при потребі можуть послати наглого та самозакоханого мажора! - мої слова явно не сподобалися Владу, що не могло мене не тішити. 

- Ти дурепа?! Сама ж, собі гірше від цього робиш! - не скриваючи свій гнів, заявив Соколовський  - Сказав же, це був жарт! А тепер бери книгу і не вимахуйся! 

- Це ти ідіот! Якщо ще досі не зрозумів, що мені від тебе та тобі подібних, нічого не треба! - в кінці уже переходжу на крик. Цей хлопець уже не на жарт, починає мене дратувати! А далі не чекаючи відповіді йду геть. Сьогодні на мене ще чекає важка зміна в кафе.