Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

зайві витрати з боку «королів і міністрів», які збіднюють цим суспільство загалом. Либонь, найважливішою на цих сторінках є висока оцінка суспільства, якщо держава невелика і функціональна, бо надає змогу громадянам працювати і зростати багатству, яке приносить користь суспільству в цілому. Для Сміта ідеальний громадянин — працьовитий, аскетичний, розсудливий і ніколи не розтрачує свій капітал на непомірні витрати. Підприємець завжди мусить давати приклад тим, кого він наймає: «Якщо підприємець є уважним і ощадливим, працівник також схильний таким бути, та якщо господар розтелепа і нехлюя, робітник, який організовує свою роботу відповідно до моделі, яку обрисовує йому господар, також укладатиме своє життя відповідно до прикладу, який той йому подає»[19]. Увесь цей розділ видає недовіру Сміта до держави як потенційного ворога громадянина, який працює і дотримується законів.

Наступний розділ присвячений процентним позикам. Сміт відкидає ідею їх заборони, як того вимагають деякі Церкви (серед них і католицька), бо, стверджує він, при їх належному стягненні вони виконують корисну функцію, позаяк уможливлюють більший рух капіталу. Не йдеться про випадок, коли позичальник бере кредит, щоб розтратити його на розваги і неприбуткові справи. Та якщо процент не є лихварським і позичені гроші дають плоди, позика виконує важливу функцію на ринку. Він наводить приклад країн, які, щоб побороти лихварство, заборонили банківські позички, і відтак ті, замість того, щоб зникнути, зробилися підпільними і нелегальними.

Адам Сміт показує, як капіталізм, не маючи цього на меті, підриває націоналізм, переміщаючись через національні кордони, коли у власній країні не знаходить прибуткових інвестицій. Це невідпорно логічний умовивід. Коли у власній країні капітал переситив продуктивні інвестиції, це спонукає його виходити назовні; він це робить ще й для того, аби імпортувати те, чого потребують у власній країні з метою забезпечити споживання чи для того, щоб активізувати внутрішню торгівлю. Так само він може відчути спонуку прислужитися країнам, які відчувають нестачу капіталів. Сміт каже, що це — хоча здавалось би напряму не дає прибутків країні, з якої походять капітали, — таки приносить їй користь непрямо, забезпечуючи для неї обстановку більшого розвитку і прогресу. Одним словом, міжнародний капіталізм є природним ворогом націоналізму.

Основна комерційна діяльність відбувається між містом і селом і полягає в обміні сировинних товарів на промислові. Місто отримує від села все своє багатство і провізію. Якби інституції не притлумили природні схильності людей, міста росли би лише доти, доки їх могла прогодувати сільськогосподарська продукція з території, де вони були розташовані. Первинним призначенням людини був обробіток землі. Але стосунки між власниками і колонами чи орендарями, які платять за оренду землі та її обробіток, переінакшили цю реальність. В орендарів відсутні стимули інвестувати в поліпшення, і через це сільське господарство не прогресує. Сміт критикує «право первородства», яке, сприяючи старшому з дітей, шкодить іншим, і засуджує рабську працю як з моральних, так і з економічних причин, бо це найбільш непродуктивна праця, оскільки раби не мають жодного стимулу старатися.

«Багатство народів» пов’язує народження європейських міст з торгівлею. Точніше — з торговцями. «Лорди» Англії ними гордували, бо так само, як «сеньйори» в Іспанії і Франції, вважали торгівлю недостойним заняттям. Королі дозволили створення міст через свій антагонізм із «лордами» і для того, щоб отримувати від торговців податки. Завдяки містам зросла місцева і закордонна торгівля і зародилися мануфактури, які зміцнили міста. Однак село і далі залишалося великим постачальником сировинних матеріалів для фабрик.

Торгівля і фабрики доклалися до розвитку села, створивши ринки для сільськогосподарської продукції. Сміт наводить цікаві відмінності між відважним торговцем, якого його професія спонукає не боятися ризику, і несміливим землевласником, який довго вагається перед тим, як вкласти гроші. Через це торговець є справжнім піонером прогресу.

Торгівля і фабрика поступово запровадили в суспільстві порядок і добре урядування. Сміт різко критикує землевласників за їхнє ставлення до орендарів і те, як вони витрачають гроші на розкішні витребеньки — на відміну від торговців і підприємців, які інвестують у нові проекти, спонукувані конкуренцією. Натомість землевласник виявляє тенденцію перетворитись на рантьє.

Зростання міст спричиняє зростання середнього класу у зв’язку з торгівлею і промисловим виробництвом, а із цим — зростання цивілізації, тобто свободи і законності. Цей процес перетворює суспільство: торгівля і промислове виробництво стають основним джерелом багатства і впливають на модернізацію сільського господарства та зникнення феодального землевласника.

Природно, що в такому розлогому есеї є суперечності. Адам Сміт — прихильник вільної торгівлі, однак схвалює накладання мит і заборон, якщо є впевненість, що це приведе до збільшення робочих місць, чи якщо абсолютна свобода імпорту загрожує розорити підприємців і фабрикантів, не здатних конкурувати з імпортними товарами. Через декілька сторінок ця теза спростовується, оскільки Сміт доводить, що свобода зовнішньої торгівлі — ефективніша і вигідніша для країн попри те, що націоналістичні упередження обстоюють протилежне. Хибною є думка, що країні вигідно, аби її сусіди були бідними: це є так лише в разі війни з ними. З комерційної точки зору, мати багатих сусідів означає мати процвітаючі ринки для власного експорту.

Далі з’являється несподіване і цікаве спостереження, згідно з яким більше п’яниць у тих країнах, які не є великими виробниками алкогольних напоїв. Він наводить приклад Іспанії, Італії та Франції, відомих виробників вина, де, як запевняє він, алкоголізм є менш поширеним, ніж у центрі чи на сході Європи. Не менш дивовижним є твердження, що будь-який податок, який через свою мізерність не викликає інтересу в контрабандистів, не дає великих комерційних результатів.

Розділи, присвячені колоніям, мають надзвичайну вагу. Починаються вони з історичного викладу: колонії були природною експансією населення у Греції, а згодом у Римі, доки іспанці та португальці, заохочені пригодами Марко Поло в Азії, не кинулись шукати золото у Вест-Індії. Колумб прибуває у Санто-Домінґо і думає, що прибув у Ціпанґо Марко Поло. На думку Адама Сміта, людська ненаситність, пожадливість до золота, пояснює решту відкриттів і завоювання обох Америк — Південної і Північної. Але, додає він, цей пошук золотих та срібних копалень провалився, бо жоден із цих металів так і не компенсував інвестицій, яких вимагав їхній видобуток. Навіть напрочуд багаті копальні Перу (він має на увазі копальні Потосі) не збагатили іспанську корону.

Уся симпатія Адама Сміта на боці англійських колоній у Північній Америці, майбутніх Сполучених Штатів. Він пояснює, що вони добилися значно більшого успіху, ніж іспанські чи португальські, бо Англія дала їм більше свободи для виробництва і торгівлі — на відміну від суворого контролю, який Лісабон і Мадрид запровадили у своїх колоніях. Він знову підкреслює, що обмеження торгівлі є «злочином проти людства».