Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"



Матильда складала пістолет. Оксидовані деталі безпомилково потрапляли на свої місця.

От міг би притягнути щось подібне, цей чортів святий Миколай. Залишити є де, посміхнулася сама собі, навіть ялинка є. З лампочками, купленими у русаків за десятку; дядько смикнувся, коли побачив, як мама принесла зелене деревце. Навіть намагався бути милим, але вже після того, як засмоктав свою порцію. Занадто милий. Вона затремтіла, згадавши дотик слинних губ на щоці, як дряпала неголена шкіра. І лапу, що боляче стиснула сідницю. Тепер синець залишиться.

Мама тоді закричала на нього, рвонула за плече, блиснула нігтями в зенки. Той почав по-дурному пояснюватись, балакучий і добродушний після першої ранкової чекушки. Закінчилося все скандалом.

От міг би принести пістолет. Міг би... Тільки ніякого святого Миколая і немає. Можливо, під ялинкою вона сама знайде банкнот, від мами, звісно, якщо встане рано, якщо дядечко не встигне спіонерити на горілку. Тому що мама заскочить лише під ранок, на хвилинку. І знову вирушить на роботу. Дуже багато п'яненьких таточок і дядечок вештається по забігайлівках, замість того, щоб примірно сидіти з родиною. Набагато більше, ніж у звичайні дні. І, як казала мама, як же їх не обскубти. Звичайно. Адже могли б загортати подарунки замість того, щоб заливати очі та шукати на дупу пригод. Адже ніякого Миколая немає.

Але пістолет принести б міг. Вона представила, як вона стоїть над дядьком, представила викривлене страхом обличчя, мушка точно між буркалами, що набігли кров'ю. Вооо... тепер не розпускатимеш руки...

Тільки Миколая не буває. А дядько не торгує дуррю, взагалі нічим не торгує. Ніхто не прийде його вбити, жодного Олдмена зі своєю командою. Тому що дядько ні в кого дурь не свисне, ні в якого великого боса. Найбільше це знову заявиться дільничний, а потім дядька випустять через дрібну шкоду для суспільства. І добре, хоча б кілька днів.

Немає Миколая. Тоді на який ляд ця довбана ялинка? На який ляд усе це?



Ніхто не запустить коріння. Ти обманюєш себе, Матільдо. Це лише рослина, поганий бур'ян. Леон пішов і не повернеться. Ти залишилася одна, дурна засранка.

Дівчинка витерла сльози, натиснула кнопку вимкнення пульта. Кінцеві титри перетворилися на тонку лінію, потім на Крапку. Крапка згасла; екран ще кілька секунд світився, блідий прямокутник у темряві. Потім став зовсім темним.

І тоді вона почула той звук. Тихий передзвін дзвіночків.



Jingle bell, jingle bell... Сріблястий брязкіт дзвіночків настирливо складався в мелодію, він доходив звідкись зовні, через темне, щільно закрите шторою вікно. Дзвіночки наближалися і віддалялися. Дівчинка лежала тихесенько, знову була маленькою дівчинкою, а не позбавленим ілюзій, жорстоким підлітком. Широко розплющеними очима вдивлялася в темряву, але замість неї бачила сяючу ялинку, сріблясті нитки дощику, ланцюжки з кольорового паперу. Круглі кульки, що так смішно відбивають дитячі обличчя, збільшують цікаві носики, пухкі щічки. Білосніжок з гномиками, оленя Бембі - чи як там його звали...

Дзвіночки задзвеніли ще раз, потім затихли. А потім...

З-за тонкої стінки долинув глухий стукіт, невиразна лайка. Дівчинка застигла, кудись зникла ялинка, мерехтливі вогники. Дядько звалився з ліжка. Зараз встане і...

Лайки, перемішані з тихим човганням, а на тлі - постійний хрип. Дядько вічно так хрипить по п'янці, ніби ось-ось задихнеться, немов ось-ось схопиться з ліжка в безнадійній битві за те, щоб втягнути ковток повітря. Чим сильніше хрипить і давиться, тим дужче дрихне. Щось стукнуло об підлогу. А дядько хропе.

Знову стукіт. Але вже не там, за тонюсенькою перегородкою, де стоїть скрипуче ліжко. Адже це... Ну так, це з великої кімнати, як правило, порожньої та холодної, там, де стоїть ялинка. Хтось увімкнув російську гірлянду, бо з-за дверей через матове скло сочиться різнобарвний відсвіт.

Jingle bell, jingle bell... Дзвіночки знову дзвеніть, сріблястий звук наближається, знову видаляється. Здається, що він заповнює ту похмуру нору, яку невідомо чому називають житлом. Світло, що виходить від дверей, добуває з мороку плями на шпалерах.

Дівчинка відчуває холод у кінчиках пальців, десь глибоко таїться страх. Але ж... Адже цього не може бути. Адже його немає. Все це лише сон.

Зараз прокинусь. Буде холодна квартира у брудному блочному будинку. Буде цей кабан, що зараз хропе за стіною, цей... Пед... Стривай, як же казала мама? Ти, педику? Ні, ти, педофіле, пригадала вона. Буде зелена колючка з російськими лампочками, криво встромлена у відро з піском. Дядько кривився, казав, що котами несе, коли принесла. А чим ще має смердіти, адже з пісочниці притягла...

Зараз прокинусь. Але з цією думкою відкинула ковдру, стала на холодних плитках, відчула тремтіння. Блін, який же цей реальний сон, промайнуло в голові. Зробила один невпевнений крок, другий. Схопила ручку дверей. Дзвіночки все ще дзвеніли, заповнювали всю голову, здавалося, оточуючи з усіх боків. Jingle bells...

Натиснула на ручку, двері жалібно заскрипіли, неначе кіт, якому наступили на хвіст. Незважаючи на сріблястий дзвін, що заповнював усе і вся, почула, як хропіння дядька на мить перервалося. Мить тяглася довго, відміряна глухими ударами серця. А коли здалося, що минула ціла вічність, застогнали пружини, дядько чогось пробурмотів і знову захропів з регулярністю кварцевого годинника. Дівчинка відчула полегшення, що стікає з хвилею тепла. Все ще оповита дзвоном дзвіночків, вона рішуче штовхнула двері.

Російська гірлянда не могла давати такого сяйва. Рахітична сосна сяяла всіма кольорами веселки, рефлекси грали на голках. Навіть котами не смерділо, ніздрі заповнив бальзамічний аромат смоли, і щось на кшталт запаху нещодавно запалених свічок, теплий запах плавленого воску.

Обличчя дівчинки осяяло. Широко розкритими, захопленими очима вдивлялася вона в ялинку. І в того, хто повернувся спиною, пригнувся під нею.

А пригнувся під нею хтось, одягнений у довгу, підбиту біленьким хутром червону куртку. З-під шапки, теж червоної, з помпоном, вислизали довге сріблясте волосся. Святий Миколай бурчав щось під ніс, копаючись у величезному, забитому чимось мішку. Теж червоному. Пузатому, до країв, наповненому всякими сюрпризами.

Вона не була жорстоким підлітком. Вже не хотіла бути Матильдою з великим пістолетом. Знову була маленькою дівчинкою, маленькою Анечкою. Знов, як багато років тому, як ледве-ледь пам'ятала. Коли ще з ними був тато...

Вона широко посміхнулася, радісно, губи самі зібралися, щоб повторити пісеньку дзвіночків. Від захоплення навіть ляснула в долоні.

Нахилена над мішком спина Миколи, що бурмотить, здригнулася.

- ...мать! - закінчив він з розгону, голосніше і чіткіше. Повільно обернувся. Побачивши