Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Піня розгубився. З одного боку, зв’язки з поліцією ніколи не зайві. Хтозна, що нас чекає попереду. А з іншого боку, йому стало лячно.
Агент розцінив мовчанку горбуна по-своєму.
– Ясна річ, що ви працюватимете не задурно. Дуже не задурно.
Він поплескав себе по кишені.
Піня розплився у посмішці. Це міняло справу.
– Тут мій телефон, – простягнув Фікса свою візитку. – У разі чого негайно дзвоніть.
– О’кей, шеф, – показав карлик криві зуби.
Раптом хтось за сусіднім столом промовив «Іван Сила». Обидва змовники нашорошили вуха.
– Ну, ти бачив, як він виносив на собі цілий цирк! – гаряче промовляв розчервонілий товстун з кухлем у руці.
– Так, йому справді пасує прізвисько «Сила», – на знак згоди закивала довготелеса пані з маленькими, як намистинки, губами.
– Панове! – раптом піднявся над столом юнак в окулярах. – Пропоную випити за Івана Силу, чемпіона Республіки із шапіто «Бухенбах»!
А оскільки більшість відвідувачів корчми вже встигла побачити виступи цирку, який розкинув своє шатро неподалік, то «Троє поросят» вибухнули одноголосним: «За Силу!» Фікса з карликом незадоволено пригубили пиво і відразу ж потяглися до виходу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,
У ЯКОМУ ОГОЛОШЕННЯ ІНКОЛИ ПРИНОСЯТЬ КОРИСТЬ
Мадам Бухенбах лютувала.
Ще б пак! Їхній цирк уже втретє обкрадають. Вона дивилася на дядю Васю, який працював у шапіто вантажником-сторожем, як на шкідливу комаху, котру треба негайно знищити.
Напередодні той вкотре напився і не помітив, як уночі викрали найкращого рисака.
– На кому тепер скакатиме Фандіго? Хіба на тобі, п’яна пико! – верещала мадам на всю вулицю.
Дядя Вася тільки знизував плечима і підтягував латані штани.
– Да я чо? Я нічо, – белькотів він, розводячи руками.
– Та я знаю, що ти – ніщо! – пані Бухенбах вдарила кулачком по дверях вагончика. – Геть з моїх очей, нікчемо! Твоя зарплата – на користь фірми.
Вона важко сіла на порозі.
– Пандорський! – втраченим голосом гукнула мадам. – Напишіть два оголошення: приймаємо на нічну зміну коника і розшукуємо улюбленого сторожа. Ой! – схопилася вона за голову. – Ну ви мене зрозуміли. Здається, у мене починається мігрень.
Пандорський уже стояв біля власниці цирку зі склянкою води та рожевою пігулкою на тарілочці.
– Мадам, – галантно промовив він, – не хвилюйтеся. Пам’ятайте, що ваше здоров’я, а особливо краса, – не вартують жодних коників. Навіть таких, яким був наш Альфонс.
– Не крайте мені серце, коханий імпресаріо, – мадам Бухенбах сперлася на його руку і піднялася у вагончик.
На сьогоднішній виступ Іван Сила запросив старих друзів. З директрисою він домовився, що вони сядуть на вільні місця, а як ні – то й постоять.
Він помітно хвилювався, але коли побачив усю зміну вантажників на чолі з Міхою, то по-дружньому махнув їм рукою. Голий показав у відповідь кулаки. Мовляв, тримайся, старий. Іван придумав новий номер, і сьогодні його вперше показував. Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.
– Ну як вам «Залізне серце»? – запитав він хлопців.
– Супер! – гуділи вантажники.
– Ніколи би не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, – розгладжував вуса дядько Мотовило.
– Слухай, у вас що – кінь пропав? – раптом перервав бесіду Голий. – Я оголошення прочитав.
– Уночі вкрали, – зітхнув Іван.
– Та я його бачив! – ляснув він по плечу товариша. – Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? – уточнив радісний Голий. – Я ще подумав, звідки у цього старого злодюги Монці такий жеребець. Він його сьогодні на Привокзальній хотів сплавити.
Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство не гаючись подалося на вулицю, де в глиняній халупі мешкав цінитель коней зі своєю численною родиною.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,
У ЯКОМУ МІХА ГОЛИЙ ПОЧИНАЄ ПРАЦЮВАТИ
Монці, із сергою у вусі та люлькою в руці, примружив єдине око.
– Та що ви, хлопці, таке кажете, – щиро обурювався він. – Ніякого коня я не крав.
– Монці, давай не будемо, – Голий напирав на цигана, хоча був найменший з усіх. – Давай по-доброму: ти нам – коня, а ми тобі – нічого. До речі, Монці, познайомся, – взяв він Івана за руку. – Це чемпіон Республіки з боксу, – брехав, не червоніючи, Міха. – Монці, ти ж любиш боксувати, правда? Може, спробуєш?
Бачачи, що товариство налаштоване рішуче і взяло його в коло, досвідчений злодій так само вирішив, що здоров’я цінніше за будь-якого коника.
– Чесно вам кажу, хлопці, – вивів Монці із хати жеребця. – Він сам до мене прийшов.
Вантажники засміялися.
– Ага, – не втримався Голий. – Отак постукав і сказав: «Монці, у тебе можна заночувати, бо надворі зимно?»
Усі зареготали.
Навіть циган.
– І щоб я тебе біля цирку більше не бачив, – пригрозив на прощання Голий. Монці мовчав, глибокодумно потягуючи люльку.
Зате не мовчала мадам Бухенбах.
– Кохані мої, – літала вона від Івана до Міхи. – Ви врятували наш цирк.
– Не ми одні, пані, – заперечував Голий. – Просто іншим зранку на роботу.
– Пандорський! – гукнула мадам Бухенбах імпресаріо. – Шампанського! Я хочу шампанського!
Той, позіхаючи, виліз зі свого вагончика.
– Мадам! Де я його візьму серед ночі?
– Не знаю! Де хочеш! – відрізала вона і повела хлопців у директорську.
– Ви шукаєте сторожа? – раптом запитав Голий.
– Так, – ствердно кивнула мадам. – Через цього пияка нас уже тричі грабували. Уявляєте?
– Пані, вважайте, що ви його вже знайшли, – підвівся Міха.
– Кого? – не зрозуміла директриса.
– Вартівника вашого неперевершеного цирку, – впевнено відповів Голий. – Дозвольте відрекомендуватися: пан Міха Голий, – він театрально схилив голову.
Усе було би чудово, якби не його дивовижний костюм, який складався з елементів одягу різних стилів, часів і народів.
Пані Бухенбах розсміялася.
– Мадам, – спробував втрутитися в ситуацію Іван Сила, але вона зупинила його рукою.
– Так це ви, юначе, знайшли коня? – вона запалила цигарку.
– Я, пані, – кивнув Міха.
– А чи не ви часом його вкрали? – кинула вона кинджальний погляд на хлопчину.
Голий почервонів.
– Я беру вас, – вона пустила йому в очі цівку диму. – І знаєте чому? Лисиця ніколи не краде курчат поблизу своєї нірки.
Вона голосно розсміялася і наказала виділити вагончик дяді Васі для друзів.
– Чергуватимете вдвох, – закінчила мадам Бухенбах перемовини, щаслива, що зараз владнала обидві справи.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
У ЯКОМУ ІВАН СИЛА МІНЯЄ ОРІЄНТАЦІЮ
Іван Сила приймав дорогого гостя. Вуйко Микульця знову навідав сина у війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику хлопців і хвацько краяв чорний
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош», після закриття браузера.