Читати книгу - "Гробниця світла та помсти, neliksi"

 "Якщо договір не буде виконано, або відмова від нього після підпису, вас очікує страта".

— Що? Я не вірю! Це брехня!

— Гесті спокійно ‐ підійшовши до мене, Тайсон торкнувся мого плеча і промовив.

— Що ви з ними зробили?

— Це дуже легко, ми їх стратили біля криниці, в пам'ять, що саме за цих людей не був закінчено ритуал, точніше..

— Ви.. ви кинули їх у криницю? - розгублено перепитала вона.

— Саме так.

  Після цих слів, моє серце боліло ще більше, а ніж колись, воно кричало про біль, біль - який тепер я не збираюсь тримати в собі.                                                                                                                 І ні, я не буду плакать, не буду мучать себе за це, я зроблю один важливий крок, крок - який помститься їм всім за це.

— Ви гірше чортів! Ви просто найгірші істоти в цьому світі! - вона із люті, що духу промовляла ці слова.

— Ти дурненька? Що ми мали зробити? Видати їм нагороду за те, що найпотужніший ритуал, по їхній вині не відбувся?

— Вони правильно зробили! Вбити свою рідну дитину - це безсердечно і не розумно!

— Треба було думати раніше, а не після підпису люба.

— Е ні, скоріш це вам треба було думати про наслідків своїх дій, але хоча, вже пізно - вона як той злодій з роману, казавши                                                                                                                                 ці слова з хитрою посмішкою.

— Що ти плетеш, мале дівчисько, ти хоть знаєш, що тобі...

   Не встигнула Мара закінчити своє речення, як їй прилетів смачний ляпас, зі з боку Гестії.

   У Мари відразу змінилось вираз обличчя, вона навіть й не очікувала такого.

   Гестія почала трясти її та кричати на неї так, як ще ні на кого не кричала.

— Ти забрала у мене батьків, моє дитинство, мої спогади про них, ти знищила усе, усе що я так любила - водночас зі смутком та із злостю

    в неї був погляд, та слова які виходили з її вуст.

— Тепер, я знищу тебе!

Після цих слів, неочікувано Гестія бере її за ноги, які вже були в синцях, збирає всю силу в собі та перевертає її в бік криниці.

Крик, вдаряння у боки кам'янної криниці, вона все це чула, остаточним моментом, був сплеск крижаної води, а далі тишина..

— Гестія! Ти..ти вбила її! - в нього вперше був наляканий погляд.

— Тайсон, ти не розумієш, вона хотіла нам зашкодити! Вона й батьків моїх вбила! Це все через неї!

— Я не звинувачую тебе! І твоїх батьків теж, але вони ж самі винні.

— Винні?!? Вони врятували мене! Мене б могло тут не бути,  якщо б не вони.

— Пробач, це просто все вперше, я не знаю, що мені робити.

— Спочатку нам потрібно до Сабії, рятувати її треба!

— Так, мерщій до неї!

 Ми мерщій побігли до Сабія, надіявшись, що з нею все добре.

Глянувши, як Сабія повзе по холодні землі, стараючись захищастись, в неї втрачались сили.

Ми вибігли до них, я почала допомагати Сабії встати, на той час, Тайсон почав їх розбороняти. 

В один момент, я замітила, що вартові, які майже нас оточили, завмерли як статуї.

— Біжіть, я не зможу їх довго контролювати!

В мене в думках, було лише єдине питання, як він це зробив, чорт забирай? Але на це не було часу.

Дівчина взяла Сабію за руку, і вони двоє, не обертаючись на зад, побігли у бік темного лісу.

Віддихавшись, Сабія промовила:

— Принцесо, кхм, пробачте мене, що не змогла себе захситити! - дівчина вся тремтіла коли промовляла це.

— Сабіяю ти не винна, вже все по заду.

— А де Мара Васейнс? Куди ви її діли?

— Вона.. вона мертва.

— О Боги! Як це сталося?

— Я помстилась їй за це! За те, що вона зробила.

— Принцесо, я вас не засуджую! Ви правильно зробили. Але у нас можуть бути проблеми?

—Які проблеми?

— Де ви залишили тіло? - схвильовано спитала Сабія.

— За це, можеш не хвилюватись, я її кинула у криницю, а там...ніхто не знає дна.

— Ух, це сильно. 

Неподалік, дівчата почули кроки, із-за дерев вони побачили знайомого юнака, до якого було безліч питань.

— Дівчата, ви як? Все добре?

— О Боги! Тайсон! Ми нормально, вже нормально... ти як? 

— Теж нормально.

— Як ти взагалі..

— Гестія, я знаю, у вас до мене безліч питань, але давайте не зараз, я дуже втомився.

— Добре, тоді ходімо.

 Вони втомлені, та не віривши, що з ними сталося, йшли по широкій стежці, темного лісу.

 Але хтось перервав їхню втомлену тишу.

— Тож, що ми будемо робити далі? - неочікувано спитала Сабія.

— Батьків, на жаль, я вже не поверну, хоча я дізналась правду про все, і хто я така.

— То наша подорож закінчується? ‐ усміхнена дівчина, вже від радості хотіла кричати.

— Ні, друзі...вона тільки починається...