Читати книгу - "Червоний горобець"

— Це якось bezdushnyi, — сказала вона, повертаючи обличчя до нього, безсердечного, бездушного, однак Нейтові внутрішні демони вже вчепилися пазурами в його шлунок, і він усвідомлював свої почуття до неї, але знав і свій обов’язок, знав, чого вона хотіла, і знав, що може дати їй, що ЦРУ дозволить йому дати їй, а ще він знав те, що дозволив своїй пристрасті — о, це була справжня пристрасть, жодних сумнівів — заволодіти ним знову, знову, хай йому чорт, за день до того, як вона повинна повернутися до Москви і прийти на допит, якщо їй не вдасться не сфальшивити, що ж, у цьому буде його провина, бо не зміг відмовити їй минулої ночі. Романтичні, безнадійні росіяни. Їй хотілося романтики, однак вони обоє — офіцери розвідки і їм не можна відволікатися. Він поглянув на неї — останньою його думкою стало, що він, певно, таки кохає її, — та вона розгледіла його демонів, прочитала пурпуровий ореол навколо його плечей і знала, що вчорашній зв’язок уже втрачено.

Вона бачила його винувате каяття і вицвілі кольори довкола. Її власні демони повилітали з печери, мов кажани у присмерк, і вона перетворилась на Єгорову, відчуваючи, як у ній наростає злість, goryachnost, запальність, проти якої її застерігав генерал Корчной. Вона встала.

— Я йду до свого готелю прийняти душ і перевдягнутися, — сказала вона.

— Ні-ні, — сказав Нейт, перемикаючись у режим куратора агента. — Це єдине місце, де вони можуть знайти тебе… і нас. Бенфорд однозначно сказав…

— Gospodin Бенфорд може обійтися без душу й чистого одягу. А я ні. Це займе десять хвилин.

Нейт швидко прорахував. Піти з нею? Відпустити її й зустрітися пізніше? Він бо бачив її обличчя, розумів її. Вона гнівається на нього; краще не лишати її саму, інакше вона може зникнути кудись спересердя. І про це дізнаються у Ленґлі.

— О’кей, десять хвилин, не більше, — сказав Нейт, беручи її під руку. Вона м’яко прибрала її.

Готель «Гранд Бретань» стояв посеред залитої сонцем площі Синтагма, його позолочені поручні та оздоблена кованим металом в’їзна арка виблискували в білому світлі. Нагорі Нейт ніяково зупинився у величезній вітальні з вишукано підібраними столами, кріслами і лампами, встеленій товстим килимом «Вілтон». Він заглянув у спальню, коли Домініка скинула з себе сукню — пригадав чорний бюстгальтер на зав’язках і трусики — й нахилилася, щоб зняти босоніжки, повернувшись обличчям до нього, як зухвала модель, стоячи на тлі масивного шовкового узголів’я ліжка. Її напівоголеність пришпорила його почуття, і вона це знала, бо ж читала його. Домініка провокативно ступила до вітальні.

— Я тебе відволікаю? — запитала, здіймаючи руки.

Вона аж клекотіла.

— Домініко, припини, — сказав Нейт.

— Скажи, будь ласка, — мовила вона, підтягуючи чашечки ліфчика. — Я дезорієнтую тебе? Мій план працює?

— Бездоганно. Я не мав жодних сумнівів, що ви впораєтесь на відмінно, молодший лейтенанте Єгорова, — сказав Сергій Маторін, виходячи зі стінної шафи між спальнею та ванною.

Він розмовляв російською схоже на торохтіння трансмісії вантажівки, в яку потрапив гравій. Одягнений був у чорний спортивний піджак, чорну сорочку і штани, взутий у мокасини без шнурків. Він недбало кинув барсетку та чорний сукняний футляр на ліжко і почав скидати свій спортивний піджак, не зводячи погляду з Нейта. Чорний саван.

Тиша, затим шок і, без жодних сумнівів, у бік Чорного савану кинулись чорні зав’язки, її руки обхопили його шию, коліно врізалось у промежину. Нейт розгледів, як м’язи балерини в її ногах і стегнах натужились, коли Чорний саван рохнув, відштовхнув її підборіддя і заїхав у шию вбивчим ударом, вона повалилась на килим, у самому спідньому, відсапуючись.

Нейт потребував більше часу, щоб дістатися до них, ніби в сповільненій зйомці, водночас думаючи: «Комусь треба померти, хтось помре, когось вб’ють», бо Чорний саван чув, як вони розмовляли, до того ж перебували вони на відстані одного дзвінка від провалу. Тож він схилився, відчув запах амонію й відкинув худеньке тіло до невеличкого крісла Геплвайт у кутку, яке тріснуло під її вагою. Вони обоє зірвалися з підлоги, і об Нейтове обличчя вдарились три каменюки, гуп, гуп, гуп. От курва, спецназівська техніка удару відкритою рукою. Він захопив в’язку руку й ударив під коліно, і Чорний саван впав, відкотився і знову скочив на ноги, усміхаючись — справжній диявол. Нейт схопився за щось із меблів і метнув ним під ноги Чорний савану, відтак підступив, знову відчувши запах амонію, зробив випад і заїхав основою долоні в щелепу, намагаючись згадати інші старі техніки ближнього бою. А Чорний саван знову відкотився, випростав руку до ліжка, з шурхотом зняв піхви, і на світ з’явилося лезо, а вістря вже виконувало невеличкі кола, тож настав час відступити, серйозно, бо це недобре і під рукою немає зброї, геть нічого достатньо довгого і твердого, аби позмагатися з цим виродком і сріблястим сталевим лезом.

Удар у трахею не вбив її, бо ж він знову побачив ті чорні трусики і чашечки ліфчика, які тримали велику біло-синю вазу, «Мін», «Лімож», «Веджвуд», чи яку там ще, котра, розбившись прямісінько між лопатками Чорного савану, ринула цілою зливою скалок, і він повалився на коліно, однак почувся свист у повітрі й виступила кров, тонка цівка на її стегні й діагональ на животі, потім вона стала вся червона й блискуча і впала, злегка гупнувши, відтак сіла й задивилась на свої ноги — одну мокру, іншу суху.

Латунна лампа видалась Нейтові підхожою і достатньо важкою, аби кинути, проте Чорний саван блискавично відбив її рукою, втім, це бодай відволікло його від Домініки, і Чорний саван кинувся до нього із разючою швидкістю, скоріше ковзаючи, справді. Тож Нейт ухилився від курсу вістря й відчув, як холодний подув майнув йому по руці й животу, в тому місці, де розітнулась сорочка, і гаряча кров заструменіла йому попід поясом і нижче, по ногах, наче він обмочився. А той чортів меч — справжня халепа, тож він схопив парчевий стілець, як у цирку, і в цю ж мить розітнувся інший рукав його сорочки і йому в руку заюшила гаряча кров, а в кріслі застряг ніж. Він зробив крок уперед, подумавши, що часу лишилось небагато, і спробував дістати Чорний саванове коліно ногами, що вже почали втрачати силу, поганий знак, дуже поганий, як і червоні сліди на килимі й запах міді в повітрі.

Домініка поглянула через кімнату: Маторін рухався легко, вимахуючи своїм хайберським ножем, а Нейт заточувався, його одяг просякнутий кров’ю від грудей і до самого низу. «Це я винна, що привела його сюди, idiotka, він же битиметься, поки не загине, — подумала вона. — Він б’ється за мене, — і несподіване прозріння: — Він-бо кохає мене, виграє мені час». І раптом її goryachnost — запальність — підняла її з підлоги, й вона прокульгала, заплітаючись, до ліжка і взяла барсетку. Вона шукала якоїсь зброї, будь-якої.

Блек легко дихав носом, і Нейт відчув, як щось у ньому обірвалося, коли вістря протнуло його біцепс, він схопився за лезо й відчув, як воно проходить крізь його долоню й пальці, ніби кухонний ніж крізь торт. Блек стояв, дивлячись на нього, і Нейт зосередився на тому, щоб зчепити свої ослаблі коліна, аби