Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Так, ми знали про «хер». Звичайно ж, знали. Ми весь час посилали нахер: нахер тебе, нахер твою собаку, нахер їх, нехай провалиться в пекло — нахер все, на ’кий би хер. Усі ми так говорили. Але там чорними літерами п’ять футів заввишки були виведені слова «НАХЕР ДЖОНСОНА». Президента Сполучених Штатів — нахер! І ще «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ!» Хтось назвав президента Сполучених Штатів убивцею! Ми просто не могли в це повірити.

Коли я йшов назад з Голіоуку, біля першої поліційної машини стояла друга, і шестеро копів — за моїми підрахунками, майже весь склад чортової університетської поліції — намагалося затулити напис великим прямокутником з жовтої парусини. Натовпом прокотився гомін, тоді почувся обурений свист. Полісмени роздратовано озиралися. Один з них крикнув усім розходитися і «швидко, хіба більше немає куди піти?» Може, куди піти й було, але більшості, очевидно, тут подобалося, у всякому разі, натовп майже не поменшав.

Полісмен, що тримав дальній лівий край парусини, послизнувся на снігу і мало не впав. Дехто з глядачів зааплодував. Той, що послизнувся, озирнувся, і на мить його обличчя налилося найчорнішою ненавистю. Ось тоді, як на мене, все почало по-справжньому мінятися, ось тоді-то і почав з’являтися розрив між поколіннями.

Полісмен відвернувся і знову почав поратися з парусиною. Зрештою їм вдалося закрити перший знак миру і «НАХЕР» у «НАХЕР ДЖОНСОНА!» І як тільки дійсно погане слово зникло, натовп сам почав розходитися. Сніг змінився крупою, і стояти стало незатишно.

— Вважай, щоб копи не побачили твою спину, — почувся голос Скіпа. Я озирнувся. Він стояв позаду мене в светрі з каптуром, глибоко засунувши руки в передню кишеню. Подих виривався в нього з рота морозними хмарками, погляд не відривався від полісменів і ще видимої частини напису «ДЖОНСОН! ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ! США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» — Вони вирішать, що це твоїх рук справа. Або моїх.

Злегка всміхнувшись, Скіп повернувся до мене спиною. На його куртці яскраво-червоним чорнилом був намальований ще один горобиний слід.

— Господи, — сказав я. — Коли ти встиг?

— Вранці, — відповів Скіп. — Побачив у Нейта, — він знизав плечима. — Такий класний, що не можна було не перемалювати.

— На нас вони не подумають. Ні на секунду.

— Так, мабуть.

Питання було лише в тому, чому вони й досі не допитують Стоука. Втім, щоб витягти з нього правду, багато питань ставити не доведеться. Але якщо голова дисциплінарної комісії Еберсоул і заступник декана Ґарретсен з ним ще не спілкувалися, то лише тому, що вони ще не розмовляли з…

— Де Дірка? — запитав я. — Ти не знаєш?

Крупа розпáдалася не на жарт, стукотіла по деревах і колюче сікла кожен незахищений дюйм шкіри.

— Юний герой, містер Дірборн, присипає пісочком тротуари і доріжки з десятком своїх друзяк з РОТК, — відповів Скіп. — Ми їх бачили з вітальні. Роз’їжджають на справжньому армійському фургоні. Мейленфант сказав, що прутні в них, напевно, так затверділи, що вони тиждень не зможуть спати на животі. По-моєму, дуже навіть непогано сказано, як для Ронні.

— Коли Дірка повернеться…

— Ага, коли повернеться, — Скіп знизав плечима, ніби кажучи, що тут ми нічого зробити не в змозі. — А наразі вибираймося з цієї грязюки і перекинемося в карти. Що скажеш?

Я хотів сказати багато чого про багато речей… та знову промовчав. Ми повернулися на третій поверх, і до середини дня гра знову була в повному розпалі. Гра йшла на п’ять квартетів. У кімнаті плив сизий дим. Хтось приволік грамофон, щоб можна було слухати «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Ще хтось приніс подряпану платівку «96 сліз», і вона без зупину крутилася щонайменше годину: плач, плач, плач. З вікна відкривався чудовий вигляд на перегін і променад Беннета, і я весь час поглядав туди, чи не побачу, бува, Дірборна і його друзяк кольору хакі, як вони витріщаються на північну стіну гуртожитку, можливо, обговорюючи, чи застосувати проти Стоука Джонза карабіни, чи просто поганятися за ним з багнетами. Звісно, вони не зроблять нічого такого. Хай і можна, вправляючись на футбольному полі, кричати: «Убий Конга! Вперед, США!», однак Стоук — каліка. Вони з радістю погодяться спостерігати, як Стоука виженуть з Мейнського університету копняками під його комуняцький зад.

Я цього не хотів, але не бачив як можна зарадити. Стоук носив горобиний слід на спині від самого початку занять, задовго до того, як ми, інші, розшолопали, що означає цей знак, і Дірка це знав. Та й Стоук не відпиратиметься. З запитаннями заступника декана і голови ДК він поводитиметься так само, як зі своїми милицями: ривок — і вперед.

Та й взагалі те, що сталося, вже почало здаватися чимось далеким, розумієте? Так само, як і навчання, і Керол, тепер, коли я збагнув, що вона дійсно не повернеться. Як і можливість мобілізації та смерті в джунглях. Реальним же і невідкладним здавалося цькування злого «стерва» чи гра ва-банк, збираючи всі чирвові карти, і спроба одним махом побити всіх за твоїм столом, втуливши їм двадцять шість очок.

«Чирва» — ось що було реальне.

Та тут дещо трапилося.

33

Близько четвертої крупа перейшла в дощ і до половини п’ятої, коли почало темніти, ми побачили, що перегін Беннета на три чи чотири дюйми залитий водою. Майже весь променад скидався на канал. А під водою було крижане, тале болотне желе.

Темп гри сповільнився: ми спостерігали, як бідолахи, що чергували в посудомийні, пробиралися від гуртожитку до Палацу прерій. Деякі, найрозумніші, йшли навпростець через схил, пробиваючись крізь сніг, що швидко танув. Решта брели по доріжках, ковзаючи і їдучи на зрадницьких, підмерзлих цеглинах. Від мокрої землі почав підніматися густий туман, і стало ще важче розібрати, куди ступати. На перетині доріжок один хлопець з Кінга зустрівся із дівчиною з Франкліна. Коли вони пішли поруч по променаду Беннета, хлопець послизнувся і схопився за дівчину. Вони мало не гепнулися, та все-таки, об’єднавшись, зуміли утримати рівновагу. Ми зааплодували.

За моїм столом почалася партія без підкидання. Нік, пронирливий друзяка Ронні, дав мені неймовірних тринадцять карт, можливо, найкращих, які мені коли-небудь випадали. Якщо це не була нагода зібрати всю чирву, то не знаю, яка тоді: шість старших чирв, практично без дрібних. Пікові король і дама плюс фігурні карти інших двох мастей. І ще в мене була чирвова сімка, межова карта, проте гравців можна заскочити